Військовий льотчик

Страница 36 из 36

Антуан де Сент-Экзюпери

Можливо, завтра майор Аліас пошле мене на якесь інше завдання. Сьогодні я одягся, щоб служити богові, якого не бачив, бо був сліпий. Вогонь над Аррасом розірвав плівку і я побачив. Ті, від кого я невіддільний, теж прозріли. І якщо на світанку я полечу знову, я знатиму, за що борюся.

Але мені хочеться запам'ятати те, що я бачив. А для цього мені потрібен простий Символ Віри.

Я боротимусь за перевагу Людини над особистістю, як загального над частковим. Я вважаю, що культ Загального прославляє і зв'язує в одне окремі духовні багатства і створює єдиний справжній лад — гармонію, яка і є гармонією життя. В дереві є гармонія, хоча його корені і відрізняються від гілок.

Я вважаю, що культ окремої особистості тягне за собою тільки смерть, бо в основу свого ладу він кладе схожість. Він змішує єдність Суті з тотожністю її частин. І він руйнує собор, щоб покласти в один ряд його камені. Тому я боротимусь з кожним, хто намагатиметься поставити один звичай над іншими звичаями, один народ над іншими народами, одну расу над іншими расами, одну думку над іншими думками.

Я вважаю, що перевага Людини є основою Рівності — єдиної, яка має сенс, і Свободи — єдиної, яка має сенс. Я вірю в рівність прав Людини в кожній особистості. І я вважаю що Свобода — це Свобода сходження Людини. Рівність не є тотожністю. Свобода не є возвеличенням особистості за рахунок Людини. Я боротимусь з кожним, хто намагатиметься підкорити свободу Людини одній особистості або масі особистостей.

Я вважаю, що моя духовна культура називає Любов'ю до ближнього добровільну жертву, яку приносять Людині, щоб утвердити її панування. Любов до ближнього — це дар Людині, який приносять через посередність особистості. Вона лежить в основі Людини. Я боротимусь з кожним, хто, намагаючись довести, що моя любов до ближнього прославляє посередність, заперечуватиме Людину, і таким чином ув'язнить особистість в безповоротній посередності.

Я боротимусь за Людину. Проти її ворогів. Але й проти самого себе.

XXVIII

Я приєднався до товаришів. Ми всі мали зібратись опівночі, щоб дістати накази. Групі 2/33 хочеться спати. Полум'я великого багаття перетворилося на жар. Здається, що група ще держиться, але то тільки ілюзія. Ошеде сумно і запитливо дивиться на свій знаменитий хронометр. Пеніко, притулившись у куточку до стіни, заплющив очі. Гавуаль, звісивши ноги, сидить на столі, очі посоловіли, стримує позіхання — кривиться, як дитина, що от-от заплаче. Азамбр куняє над своєю книжкою. Тільки майор, усе ще бадьорий, але блідий, аж страшно, під лампою, тримаючи в руці папери, щось тихо обговорює з Желе. А втім, "обговорює" — це образно сказано. Говорить майор. Желе киває головою і каже: "Так, звісно". Желе вчепився за це "Так, звісно". Він щораз швидше згоджується зі словами майора, не відриваючись від них, як потопаючий від шиї рятівника. На місці Аліаса я, не змінюючи тону, сказав би: "Капітане Желе... на світанку вас розстріляють..." І зачекав би на його відповідь.

Група вже три дні не спала і ледь держиться, мов картковий будиночок.

Майор встає, підходить до Лакордера, перериває його сон, у якому Лакордер, можливо, обігрував мене в шахи.

— Лакордер... удосвіта ви летите. Розвідка на бриючому польоті.

— Слухаюсь, пане майоре.

— Вам треба було б поспати...

— Так точно, пане майоре.

Лакордер знову сідає. Майор виходить і за ним, як мертва риба на кінці вудочки тягнеться Желе. Ось уже не три дні, а цілий тиждень, як Желе не спав. Так само, як і Аліас, він не тільки вилітав на завдання, але й ніс на своїх плечах відповідальність за групу. Витривалість людини має межу. Желе вже переступив її. А проте вони обидва — і плавець і потопаючий — ідуть, щоб одержати примарні накази.

До мене якось підозріло підійшов Везен — він стоячи спить, немов сомнамбула.

— Ти спиш?

— Я...

Я притулився головою до стінки фотеля — я знайшов тут фотель. Я теж засинаю, але мене мучить голос Везена:

— Це погано закінчиться!

Це погано закінчиться... A priori заборонена зона... Погано закінчиться...

— Ти спиш!

— Я... ні... що погано закінчиться?

— Війна.

Оце новина! Я знову поринаю в сон. Бурмочу у відповідь:

— ...яка війна?

— Як це: "Яка війна"!

Ця розмова довго не протягнеться. Ех, Пауло. Якби авіагрупи мали таких тірольських няньок, група 2/33 давно вже була б у ліжку!

Майор навстіж відчиняє двері.

— Вирішено. Перебираємось на нове місце.

Позад нього стоїть Желе, який уже зовсім прокинувся. Він одкладе до завтра своє "Так, звісно". А ще цієї ночі він десь позичить сили для виснажливої роботи — візьме їх з резервів, про які і сам не знає.

Ми встаємо. Кажемо: "А-а... Гаразд..." Що тут можна сказати?

Ми нічого не скажемо. Ми забезпечимо переїзд на нове місце. Тільки Лакордер почекає світанку, щоб вилетіти на завдання. Він приєднається до нас на новій базі, якщо повернеться.

Завтра ми теж нічого не скажемо. Завтра, як для свідків, ми будемо переможені. А переможені повинні мовчати. Як зерна.

___________________________________________________________

Примітки:

[1] Дюнкерк — місто на південному сході Франції, промисловий центр, торговий і військовий порт. У травні 1940 р. німецькі війська оточили тут англійський експедиційний корпус і частину французьких військ, які були з ним.

[2] Лан — місто на півночі Франції, біля якого проходила лінія оборони французької армії

[3] П'єр Корнель (1606-1684) — французький драматург, основоположник класичної французької драматургії

[4] Блуа — невелике місто на південний захід від Парижа