— А все-таки назвіть якусь цифру.
— Яку цифру я можу вам назвати?
Мій хазяїн не дуже тактовна особа.
— Байдуже, назвіть яку завгодно цифру.
— Сім.
— Сто три.
І я буду задоволений.
Я спокійний ще й від того, що всі прилади, нагромаджені круг мене, зайняли свої місця і набули змісту. Весь цей подріб із трубок і дротиків перетворився в систему кровообігу. Своїм організмом я зрісся з літаком. Літак створює мені комфорт, коли я повертаю вмикач і мій одяг та кисень починають нагріватися. А втім, кисень уже перегрівся і обпалює мені носа. Сам кисень подається відповідно до висоти за допомогою складного приладу. Мене годує літак. Перед польотом я вбачав у цьому щось нелюдське, а тепер, коли літак годує мене своєю груддю, я відчуваю до нього своєрідну синівську ніжність. Щось подібне до ласки грудного немовляти.
Що ж до моєї ваги, то вона розподіляється по точках опору. Важкий парашут на спині і три шари одягу, натягнуті один на одного, притискують мене до сидіння. Величезні унти впираються в педалі. Руки в грубих негнучких рукавицях, таких незграбних на землі, легко правлять штурвалом. Правлять штурвалом... Правлять штурвалом...
— Дютетр!
— ...пітане?
— Перевірте контакти. Я вас чую з перебоями. А ви мене чуєте?
— ...ую... капі...
— Потрусіть своє хазяйство! Чуєте мене?
Голос Дютетра став знову ясний.
— Чую дуже добре, пане капітане!
— Гаразд. Так от: сьогодні знову літак обмерзає, штурвал повертається важко, педалі зовсім заклинило!
— Весело. Яка висота?
— Дев'ять тисяч сімсот.
— Мороз?
— Сорок вісім градусів. А як із киснем?
— Гаразд, капітане.
— Стрілець, як у вас із киснем?
Відповіді нема.
— Гей, стрілець!
Відповіді нема.
— Дютетр, ви чуєте стрільця?
— Не чую, пане капітане...
— Викличте його!
— Стрілець! Гей, стрілець!
Відповіді нема.
Але перед тим, як знижуватись, я різко струшую літак, щоб розбудити стрільця, якщо він заснув.
— Пане капітане?
— Це ви, стрілець?
— Я...гм... так
— Ви не зовсім певні?
— Певен!
— Чому не відповідали?
— Перевіряв передавач. Я від'єднувався!
— Бовдур! Треба попереджати! Я вже думав іти на посадку, думав, що ви вмерли!
— Я... ні.
— Вірю вам на слово. Але більше так не жартуйте! Попереджайте, хай вам чорт, коли будете від'єднуватись.
— Пробачте, пане капітане. Слухаюсь вас. Попереджатиму.
Коли порушується подача кисню, людський організм відчуває це не зразу. Спочатку настає легке забуття, через кілька секунд — втрата свідомості, а через кілька хвилин — смерть. Отож пілотові конче треба весь час перевіряти, як надходить кисень і як почуває себе екіпаж.
І я пощипую кисневу трубку своєї маски, щоб вдихнути теплий струмінь, який несе життя.
Словом, я роблю своє діло. Я не відчуваю нічого, крім фізичної насолоди від дій, сповнених сенсу, дій, які самі по собі важливі. У мене вже немає ні відчуття великої небезпеки (одягаючись перед польотом, я хвилювався зовсім по іншому), ні почуття, що я виконую важливий обов'язок. Боротьба між Заходом і нацизмом на цей раз, у масштабі моїх дій зводиться до керування рукоятками, важелями і кранами. Так воно й буває. Любов до Бога в паламаря зводиться до того, що він любить запалювати свічки. Паламар розміреними кроками ходить по церкві, якої він не бачить, і задоволений тим, що примушує канделябри один по одному розквітати. Засвітивши їх усі, він потирає руки. Він пишається собою.
А я чудово відрегулював оберти пропелерів і лечу по курсу з точністю до одного градуса. Це має викликати захоплення Дютетра, якщо тільки він трохи стежить за компасом.
— Дютетр... я... курс за компасом, правильно?
— Ні, капітане. Ми занадто відхилились. Беріть праворуч.
— Отакої!
— Пане капітане, проходимо лінію фронту. Починаю фотографувати. Яка висота на висотомірі?
— Десять тисяч.
VI
— Капітане... Компас!
Справді. Я відхилився ліворуч. Це не випадково... Мене відштовхує від себе місто Альбер. Я вгадую його, хоч воно ще далеко попереду. Але місто вже тисне на мене всією вагою своєї "a priori забороненої зони". Скільки спогадів криється в моєму тілі! Воно пам'ятає раптові падіння, проломи черепа, в'язкі, немов сироп, непритомності, ночі в госпіталі. Моє тіло боїться ударів. Воно шукає, як обійти Альбер. Тільки-но я перестаю стежити за ним, воно повертає ліворуч. Воно тягне ліворуч, немов старий кінь, що, злякавшись один раз якоїсь перешкоди, уже все життя стережеться її. Йдеться саме про моє тіло... не про розум... Досить мені на якусь мить послабити увагу, як моє тіло, користаючись із цього, нишком відхиляється від курсу на Альбер.
Адже зараз я не відчуваю нічого такого, що могло б мене гнітити. Я вже не прагну, щоб завдання зірвалось. А ще зовсім недавно у мене було таке бажання. Я думав: "Ларингофони зіпсуются. Мені хочеться спати. Піду спати". І я вже уявляв, як валятимусь в ліжку. Але в глибині душі знав: якщо завдання відмінять, то з цього не буде нічого доброго, самі тільки прикрощі. Наче ото ждеш якогось оновлення, а воно не відбулося.
Це нагадує мені колеж... Коли я був ще хлопчиком...
— Капітане!
— Що там?
— Ні, нічого... мені здалося, що я помітив...
Не люблю я оцього його "мені здалося, що я помітив".
Так ось... коли ти хлопчик і ходиш до школи, то маєш вставати дуже рано. Встаєш о шостій годині ранку. Холодно. Протираєш очі і загодя страждаєш, бо буде нудний урок граматики . І від того мрієш захворіти, щоб прокинутись десь в лікарні, де черниці в білих капорах подаватимуть тобі в ліжко солодкий цілющий відвар. У тебе з'являється тисяча мрій про цей рай. Отож, коли я застуджувався, то завжди кашляв трошки більше, ніж треба було. І вже в лікарні, прокидаючись, я слухав, як у школі дзвонили для інших. А коли я хитрував трохи надміру, той дзвоник мене тяжко карав: перетворював мене в привид. Він дзвонив десь надворі, видзвонюючи справжній час, години суворої тиші уроків, метушні перерв, теплого затишку їдальні. Для живих, тих, хто був за стінами лікарні, дзвін створював насичене життя, сповнене злиднів, нетерпіння, радощів, смутку. А я був обкрадений, забутий, мені ставали огидні і той цілющий солодкий відвар, і волога постіль, і безликі години.