Над містом пливли, хвиля за хвилею, уповільнені звуки церковних дзвонів, звали молільників у свої приходи; і вони йшли: одні — пов'язані чорними шалями, прикажчики — у каптанах і високих чоботях, ремісничий люд — в потертих піддьовках, чиновна братія — в легких шинельках.
А він — додому: мати, мабуть, прогледіла очі, видивляючись, дожидаючи з обідом, за давньою звичкою, сама до столу не піде, чекатиме годину, дві, хоч до самого вечора.
Ходив до міста і на третій день. День той вийшов більш тривалий, і не без причини: зустрів старого знайомого.
На Сампсоніївській площі ще здалеку помітив невисоку окоренкувату постать Амбросимова і поспішив назустріч. Зовні Михайло Васильович скидався на звичайного собі прикажчика з гостиного ряду — у такому ж каптані, в чоботях з високими халявами, та варто було йому вимовити слово — і враження розсіювалось, перед співрозмовником ставала людина у всіх відношеннях цікава.
Побачивши офіцера, що йшов, поспішав назустріч, Амбросимов спочатку не звернув уваги — в Полтаві нині воєнні чини — не рідкість, але, поглянувши пильніше, — щось у цьому на диво стрункому офіцерові звертало увагу, — спинився, хвилю якусь стояв мовчки і раптом широко розвів руки, худе смагляве обличчя освітила по-дитячому радісна усмішка:
— Ба-ба!.. Іване Петровичу! Рідний мій! Обійняв, розцілував, змахнув непрохану сльозу:
— Безмірно радий!..
— І я... Скільки років І..
Вони — зодчий і піїт — зустрічались порівняно не часто — у кожного були свої турботи, — та коли траплялась така зустріч, вона лишала у них відчуття свята, яке довго не минало.
Амбросимов належав до тих людей, які могли б зробити честь кожному місту, однаково — великому чи малому, губернському чи повітовому. Від того, що такі люди мешкають далеко від столиць, вони не стають гірші, душа їх не тьмяніє, не слабне зір і смак, розум лишається гострим; вони у постійних трудах і турботах, інтереси їх широкі, значно ширші і змістовніші, ніж у інших столичних "світил", а цікавить їх буквально все: життя простолюдина і його повсякденний побут, як будує він своє житло і як живе в ньому, їм вкрай необхідно знати, що з'явилось нового у світовій архітектурі, де і ким побудовані нові палаци і храми. Ці люди уважно стежать за всіма новинами, життя їх до краю наповнене, нудитися чи вдаватися в сум їм ніколи, вони ж бо у безперервному русі; їх кревно турбує доля міста, в якому вони живуть, вони вміють зазирнути і далеко наперед, роздивитися за нечіткими обрисами справжню перспективу, і тому-то декому із сучасників вони, як кістка у горлі; зрозуміло, завжди знаходяться такі, яким не подобається незалежність суджень губернського зодчого, при нагоді дехто із можновладців дозволить собі і висловитися приблизно так: "Нехай пан головний архітектор не вважає, що він у нас головний..." Ці погрози ніколи не лякали Амбросимова, під гарячу руку він говорив, не примушуючи себе надто обирати вирази, що в першу-ліпшу хвилину готовий розпрощатися з кріслом, вони аж ніскільки не спокушає його, службу він знайде, аби шия — ярмо одягнуть. Одначе їхати не поспішав, лишалась сила-силенна нерозв'язаних справ саме тут, у Полтаві, обивательській, сонній, байдужій до його переживань, з неї іншим разом хотілося тікати світ за очі, лише б подалі, і разом з тим безкінечно дорогій його серцю. Треба б оце побудувати приміщення для гімназії, відкрити пам'ятник Слави, ради цього і багатьох інших справ він жив і трудився, твердо знаючи: інший не зробить того, що може тільки він, Михайло Амбросимов, тому-то думати про майбутнє Полтави, бачити її обличчя вже зараз слід тільки йому, а не комусь іншому.
Не вперше, виведений із рівноваги, кидав в обличчя якомусь градоначальнику, а траплялось, і самому генерал-губернаторові, що й ноги його більше не буде в губернській креслярській майстерні, нехай хто завгодно займається всіма тими проектами і підрядами, а з нього досить. І все-таки втручався, говорив, де і що потрібно будувати, і все це безкорисливо, навіть не помишляючи про законне винагородження за свою працю. Єдина свята мета, заради якої він нехтував відпочинком і самим здоров'ям — було місто, куди він одного разу приїхав на день чи два в гості до приятеля та й лишився на все життя.
Він прагнув єдиного: нехай вона, Полтава, стане кращою, вулиці просторіші, рівніші, а люди в ній живуть зручно, чисто, і нехай всі, у кого є очі, не перестаючи, милуються кожним будинком, храмом, пам'ятником, навіть лавкою у гостиному ряду, гербергом, кофейнею.
Губернатори, починаючи з Солнцева, і генерал-губернатори з ним рахувались, а він з ними — ніколи, сперечався, забуваючи, що розмовляє з "його сіятельством", а не купцем чи розбагатілим козаком, що вирішили побудуватися в місті і відкупили для цього сотню-другу саженів землі у губернського правління. Його любили і водночас сердилися на нього, не відпускали, коли, кинувши папери на стіл, кричав: "Ось вам мої прожекти!.. Фарби і картони! Досить з мене Полтави! Я ситий нею. Всю душу вимотала. їду! Мене кличуть у Воронеж, і там я відпочину."
Справді, Амбросимова кликали у Воронеж, запрошували і в теплу Одесу, а він... любив Полтаву, навіки полонений її ратною славою. І нікуди не їхав.
Він любив помріяти і, мріючи, малював в уяві місто майбутнього, бачив його через п'ятдесят, а то й сто років. Котляревський міг слухати зодчого годинами, іноді пробував і сперечатися з ним, і той ніколи не ображався, навпаки, радів, що є з ким схрестити списи, збуджено кричав:
— Ах як добре! Я ж і забув про це! І де ви тільки взялися на мою голову!
Котляревський ніяковів, чуючи подібне, але ж було і приємно: Михайло Васильович Амбросимов, кращий із зодчих, визнавав його, рахувався з ним, а траплялось, і згоджувався.
Ще до закладки пам'ятника Слави спалахнула і з часом все більше розпалювалась гаряча суперечка: де йому стояти? Чи не краще прикрасити величним монументом Червону площу? Так думали в губернському правлінні, схилявся до цього і губернатор. Подейкували, що сам князь такої ж думки. Амбросимов зразу ж став дибки: ні і ні, категорично відкинув проект і запропонував місцем закладки пам'ятника обрати середину Пробойної вулиці — напроти Сампсоніївської площі. Це місце мало свої переваги: по-перше, там був центр головної вулиці, а окрім того, насупроти — велика і завжди багатолюдна площа. І все ж з'явились противники і цього, здавалось, переконливого проекту. І першим серед них, як не дивно, — Котляревський. Думку свою він висловлював відкрито, хоч і м'яко, чутка про це дійшла і до зодчого.