— Аякже, сину, працюй, я тобі не заважатиму.
І пішла до себе, а він, одягши, за звичаєм, свіжу білу сорочку, присів до столу, а небавом присунув стілець ближче. Буде служба чи не буде, а він працюватиме. Безсонні ночі, болючі сумніви, переписка — вкотре! — заново — все це було, є і неодмінно буде, але так, мабуть, і трeбa, бо нема ж легких шляхів у житті, а в мистецтві — і поготів.
Не помітив, як і завечоріло. Ввійшла мати, запалила всі чотири свічки у старому мідному шандалі і поставила серед столу, а він, у білій, як сніг, сорочці, розстебнутій на два верхніх ґудзики, сяк-так зачесаний, писав і писав, ледь нахиливши голову. Строфа лягала за строфою на чистий, як ранкове світання, аркуш паперу, щоб завтра чи післязавтра бути переписаною заново, і після того ще багато разів.
Не чув, як двічі відхилялись двері: то мати, не входячи до кімнати, стоячи на порозі, з ніжністю і тривогою дивилась на нього, але не кликала, не просила лягти, бо вже пізно, проспівали на Мазурівці другі півні, не сміла заважати, добре знала, що нині з ним не поговориш, думки його шугають далеко десь від рідної хати, може, в незнаних землях серед невідомого люду.
Тихо причиняла двері і йшла до себе, потім поверталась і знов таки йшла і довго, поки він працював, товклася з кутка в куток; прокидалась служниця тітка Орися, питалася спросоння: "Га? Що? То я зараз..." — і лягала знову. Мати чула все: і як він запалював люльку, ходив по кімнаті, сідав до столу; вона не могла заснути, ніби і сама сиділа поруч з ним, ділила сумніви і тривоги, успіхи і невдачі, все-все — навпіл.
У нічній тиші, як звичайно, добре думалось. Пригадувались щасливі роки разом з Петром, коли вони, ще тоді зовсім молоді, схилялись над Івасевою колискою і мріяли про синове майбутнє, всією душею прагнули, щоб було воно щасливим, а якщо Івась буде щасливим, тоді і ім обом нічого іншого не треба. Давно вже нема Петра, одна лишилась з сином, не хотіла вітчима для Івася, хоч і знаходились люди — не стара ж ще була і, мабуть, непогана, а от не хотіла нікого — і край. Аби Івась був здоровий і щасливий, тільки він, її син, щастя і надія її... І зараз, в нічній тиші, молила бога не лишити єдиного її сина своїми милостями, влаштувати долю його, знайти йому ласкаву і вірну дружину, щоб любила, оберігала від зла і неправди, прощала і характер — іноді ж Івась і слово скаже не так і спалахне, то мати розуміє, а чи зрозуміє дружина? Їй, матері, більшого щастя, ніж бачити сина поруч у доброму здоров'ї і добрі, не треба. А ще б їй онучку, хоч би одну — тоді б і зовсім було добре. З цією думкою, замріяною усмішкою на вустах і задрімала.
А син все ще сидів за столом, не вкладався до сну, хоч і проспівали на тій же Мазурівці вже й треті півні, і лише тоді, коли на дзвіниці Успенського собору задзвонили до заутрені, відклав стосик паперів і підвівся з-за столу, розправив плечі.
День і ніч під рідною стріхою йому працювалось навдивовижу гарно, не пам'ятав, коли востаннє так почував себе, був захопленим, не помічав, як плине час, а втома і не торкалась.
Чи це не щастя?..
6
Другого дня пішов до міста. Навіть і не поснідав як слід, нашвидку одягся — із хати. Мати не затримувала: розуміла його нетерпіння.
Все хотілося побачити, почути, отож і поспішав, як на побачення з дорогою серцю людиною, і мимохідь з болем помічав, де з'явились перші зморшки, з радістю відзначав зміни на краще. Щоправда, мало було тих змін. Як п'ять і десять років тому, лишались величезні вибоїни на мостових, невсихаючі калюжі, на підгір'ї ліпились врослі в землю мазані халупи, ті самі були і Полтавка, і Рогізна, що пересікали місто, поспішали до багатоводної Ворскли вниз луками. І, здається, та ж сама карета — він бачив її літ п'ятнадцять тому і на тому самому місці — на розі Пробойної і Протопопівської, вона застряла, причому глибоко, по самі колодки. Мовчки, з одеревілим від старання обличчям, кучер невзамашку шмагав по черзі то корінника, то бив ліворуч по харапудистій в сірій піні кобилці, то праворуч — по чорній, лискучій від поту, хребтині коня, і все даремно: карета ані руш.
Якийсь молодий чиновник — у вузьких смугастих шта нях і сюртучині в обтяжку — раптом спинився, поглянув на кучера, на карету, здвигнув плечем і побіг дрібушасто далі. Духовна особа, виповнена внутрішнього спокою і благочестя, пройшла мимо, навіть не глянувши в той бік. Звична картина, як і колись, ні в кому не викликала і натяку на протест, навіть не дивувала.
Котляревський наддав кроку, готовий вже втрутитись, примусити фурмана, якщо вже не силою, то словом, зійти з козел і підштовхнути карету, це ж він міг, плечі мав круті і розлогі. Але тут корінник — вороний широкогрудий красень, — присівши на задні, рвонувся — вся збруя на ньому затріщала, — і важка карета зрушила з місця, ще трохи посунулась і викотилась на рівне. У віконці пропливло круглясте біле личко під шапкою-бояркою, кокетливо зиркнуло з-під тонких бровенят і щезло, карета гойднулась і м'яко покотила далі на Протопопівську...
Помітив, однак, дещо і нове. Ось ще один герберг [13], поруч з ним — кофейний будинок, помітно розрісся гостиний ряд, а на Круглій площі з риштовань вже визирав пам'ятник Слави. Фарбували дах на будинку присутствених місць. Зведено вже губернаторський палац, а у дворі оного і дім для віце-губернатора. Одержало нове приміщення і поліцейське управління, і під тим же дахом — нижній суд, казначейство, квартири городничого і поліцмейстера. Не забули воздвигнути і тюремний замок — як же без нього? Полтава — не гірша інших губернських міст імперії.
Йшов далі. Впізнаючи щось давнє, яке знав колись, ще в юності, переживав не зрівняне ні з чим душевне піднесення. Ось будинок духовної семінарії, він повністю зберігся, ніщо в ньому не змінилось, хіба що де-не-де облетіла фарба на вікнах та ґанки стали нижчими, неначе вросли в землю, а може, то так здається — адже він сам, мабуть, підріс, став вищим. Петрівська площа лишилась такою ж, як і в далекі ті роки, коли ходив до дяка, а онде і входи в підземелля — "міни", в них колись мало не заблукав, та щасливий випадок допоміг знайти хід на поверхню, а тоді настрахався, і зараз, хоч скільки минуло, в душі крижаніє від однієї згадки. Ті самі пустирі, зарослі споришем, дерев'яні, почорнілі від дощу і снігу, тротуари під парканами на Пробойній, калинові зарості по підгір'ю на Мазурівці, а за Ворсклою — зелені гаї послались до синього, щезакн чого в тумані обрію. Той же монастир на горі, як відлюдько, сумний і одинокий. І насипи навколо міста, що лишились від часу Полтавської битви. Подекуди вони обсипались, заросли бур'янами, та не важко уявити — високої уяви не потрібно, — що тут діялось сто літ тому: свистіли кулі над полем, лютував під стінами фортеці молодий король шведів...