Проте, вона не тільки дивилась і спостерігала, як снідає син, але й говорила.
Голос у матері тихий, рівний, жебонить і жебонить, ніби той струмок лісовий, а Іванові видиться в ньому тепла усмішка, сердечність, а часом чується і тонка, ледь вловима іронія.
Вчорашнім вечором розповідала про старих знайомих: хто і де служить, а хто оженився вже, інший з Полтави виїхав, подався кудись світ за очі. Сьогодні згадала раптом Федора Міклашевського. Це той, що вчився "разом з тобою у дяка Никодима, а потім і в семінарію в один рік пішли, його отець Іоанн Станіславський — пригадуєш? — відрізняв, говорив: "Здібний отрок, якщо вчитися буде..." Федір, однак, теж не закінчив семінарії, пішов з останнього курсу, служив у Новоросійській канцелярії. І що ж? "Починав підпихачем, підканцеляристом тобто, та ти знаєш, а нині — що б ти думав, сину? — перший помічник столоначальника, його благородіє, пан, так просто і не під'їдеш, хіба що на козі".
Іван усміхнувся: він вже чув про стрімке підвищення по службовій драбині Федора, вчора сама ж розповідала, тільки без подробиць. Вона кивнула: так, розповідала, та, мабуть, забула, стара стала. Проте, що ж в тому поганого, коли і вдруге про цікаве згадати? Може, що й забулось за першим разом, тепер от доскаже. З Федором, чи то пак, паном Міклашевським, повторюю, так просто нині не поговориш, ніби підмінили чоловіка, а стару матір свою, що билась як риба об лід, поки сина вчила, в люди виводила, одержуючи по смерті мужа — секунд-майора — мізерний пенсіон, так він ту матір у глушину, в далеке сільце до якихось родичів, а може, знайомих, відправив доживать, найняв візника, той і одвіз, а синок, бач, і не поїхав з нею, бо зайнятий — і службою, і тим, що дім свій кінчає на Ярмарочній, там такий домище, що й у купців не в кожного побачиш. Он який Федір Міклашевський. А ти кажеш... А от Михайло Васильович Амбросимов, архітектор губернський, мешкає зі своїм чималеньким сімейством у старій халупці, купленій до того ж у розстрочку, і — люди переказують — господар тієї халупи збирається викинути пана зодчого, бо, бач, не доплатив якихось рублів...
Мати помовчала, підсунула ближче до сина кухлик з молоком, — хай наливає собі, поки тепле, — і продовжувала:
— А Руденка пам'ятаєш? Той багатіє. Ще одну кам'яницю звів на Дворянській, огорожею обвів — і собака не перескочить, у гостиннім ряду лавку нову відкрив, у великі негоціанти пнеться, авжеж, мало не самого Зеленського обскакав, а братів Алексєєвих то вже давно позаду лишив. І синок його — той, що з семінарії вискочив до сроку, — тепер у батька перший помічник, в кареті розкочує, ходить йому, бач, становище не дозволяє. Що йому ваша латина та піїтика? Перед ним ті самі вчителі шапки ламають, коли загледять карету та сірі коні, що не ходять, а летять, землі, здається, не торкаючись. Ось як люди живуть, що їм війна з якоюсь Туреччиною, книги, які інші пишуть, їм добре у своїй господі, затишно, люди заради них піт проливають, з ніг збиваються, а вони живуть собі у тому добрі... "А ти, сину, кажеш. Отак треба жити. Ти, мабуть, і не знав?"
Запитала, а він не відповів, саме допивав глечик, витирався вишитим рушником.
"Еге ж, — додала мати, — м'ясо нині на цілу копійку підскочило. Кажуть люди, не к добру, коли б війни нової не було. Не чув про те, сину, у Петербурзі? Що там нині говорять? Нічого не говорять? Так... Еге ж, про м'ясо. Ще з місяць тому воно було по п'ять копійок з грошем за фунт, а оце три дні тому, чула, просять по семи і навіть по восьми копійок гнуть. Буцім пан губернатор заборонив продавати дорожче, так хіба ж цехові послухають? У них свій закон; "не хочеш — не бери". І князь їм не указ, з живого і мертвого здеруть. Не добрались до них, а коли й доберуться, то у обивателя, мабуть, душі вже не буде". Мати ледь приплющила очі, ще не згаслі, чорні, і брови, густі, рівні, розійшлися, а по обличчю, тонкому, схожому на синове, побігла та й розтанула усмішка.
І син оцінив це: вірно сказано. Проте знову промовчав. А мати згадала і князя, нового генерал-губернатора, Лобанова-Ростовського Якова Івановича. Люди кажуть, строгі їх сіятельство, навіть дуже строгі, а взагалі ж, доступні: хто з суплікою до них — приймуть, вислухають, потім, можливо, всього і не зроблять — скоріше так і трапляється, — але спасибі і за те, що слухають, не відмовляються. А іще кажуть: князь служивих людей шукає, навіть у Санкт-Петербург їздив, чиновників навіз нових. Губернія ж у нас, люди, бач, потрібні...
Іван слухав, мотав на вуса. Мати, як видно, і вела до того, щоб знав, як і де ступити, з ким зустрітись, якщо забажає знову у службу.
Після сніданку пішов до себе, розбирав папери, книги, розіклав все те у шафи, окремо — не на виду — кілька пач кунків з "Енеїдою". Коли ввійшла мати — принесла квасу свіжого куманець, — ставив останній пакунок. Мати ще не бачила нового видання поеми і зразу помітила її.
— Намучився з нею?
— Всякого було... позаду вже.
— Тепер відпочинь. Забудь погане. Не думай.
— Як же не думати? Ажити як?
— Думки різні приходять, як я мислю, від невлаштованості, незатишку, а чи тобі дома погано?
— Що ви, матінко? Вашими турботами зігрітий, почуваю себе, як в юності. Тільки ж не всидіти мені вдома, послужить би ще, та не знаю, може, старий став, непотрібний?
— Звідки в тебе таке?.. В твої роки інші життя починають.
— Ви про своє, мамо, а я ж про службу.
— І я про те... До князя йди. Він прийме і, надіюсь, прийнявши, не відмовить, уважить твоє бажання, а коли ні — дасть бог і так проживем. Чи багато нам з тобою потрібно? Вистачить і пенсіона.
Розтривожений турботою матері, низько схилившись, поцілував їй руку — маленьку, ще більше, здавалось, схудлу з часу останньої розлуки, одне було незмінним — вона пахла, як і в дитинстві, м'ятою. Вдихнувши того запаху, відчув, як дивною силою повниться серце, і ніщо, здавалося, в світі не в змозі спинити чи застрахати, і він сказав матері, що обов'язково скористається порадою і піде до князя, хоч і противног принижуватись, просити, ще живуть у пам'яті ходіння по петербурзьких вітальнях. Але сьогодні він працюватиме, треба ж паперам лад дати, він чимало записував в Петербурзі, а ще більше в дорозі, і, правду кажучи, дещо засіло в голові, спокою не дає, і з цим теж волів би, поки задумане не зів'яло, не згасло, розібратись.