Поїхав. А перед очима все ще пливла карета, і в ній — його знайомець. І важкий — з-під брів — погляд. Нічого доброго в ньому, нічого, — віщує серце. І все ж не можна сказати, що це погляд переможця. Але хоч би там що, а він, Котляревський, не відступиться, не дасть на поталу людини... Треба зайти до Матвія Муравйова-Апостола, до Новикова. Вони знають, чим закінчилася сьогоднішня аудієнція у князя.
Згадавши про Новикова, знову подумав про вчорашній вечір: для чого ж запрошував до себе правитель канцелярії генерал-губернатора? Що затаїв від нього? А чи, може, так і треба?
Ще не раз і не двічі таке запитання зрине в його пам'яті. І лише через рік, в останні дні свого життя Михайло Миколайович Новиков відкриє йому всю правду, таємницю, яку ревно зберігав так довго...
Здалося, у кімнаті замало повітря — і відчинив кватирку. Свіжий струмінь вітру ввірвався в кімнату, розвору шив на столі зошити й книжки, торкнувся учнівського адреса, і він, як живий, зашамотів, заговорив, птахи, намальовані на ньому, заспівали на різні голоси, а квіти, виведені вправною рукою, розцвіли всіма барвами веселки.
Коридори у цей час наповнювалися гомоном, поки що глухим, невиразним, та з кожною хвилиною він ставав гучніший. Доглядач пансіону вслухався в той гомін, дорогий його серцю, знайомий ось уже скільки років, і йому здалося: то народжуються десь далеко звідси невеликі чисті джерела, а потім, пробившись крізь віковічні шари глини та глею, вириваються на білий світ і зливаються в ручаї, які, в свою чергу, з'єднуючись десь у широких низинах, наповнюють одну-єдину річку, і вона — могутня, незборима — лине по степах і ярах, між крутих берегів, і ніщо її не може спинити в одвічному рухові до великого моря...
А гомін усе наростав і ширився, ось-ось ввірветься в кімнату. Ступив крок йому назустріч. Хай увійде сюди той гомін — він прийме його, зіллється з ним в один-єдиний нестримний потік життя.