Одного разу, ще на військовій службі будучи і приїхавши додому у коротку відпустку, Іван Петрович зустрівся з Амбросимовим і в бесіді з ним делікатно, щоб не образити, висловив думку, власне, натякнув, що, як він гадає, кращого місця, ніж Кругла площа, де, як він чув, мають намір торгувати дьогтем і горілкою, не може бути для пам'ятника. Він якось говорив з одним знайомим — той родом із Петербурга — і ось там, у столиці тобто, чимало знаходиться прихильників цієї ж думки. За переказами, саме тут мешканці Полтави, її захисники, зустрічали переможця шведів. Опріч того, і місце найбільш підхоже — по суті це майбутній центр міста. Амбросимов, гарячкуючи, пробував суперечити, але Котляревський повів його на Круглу площу. Вони довго ходили, здіймали пилюку на пустирі, спотикалися на ямах і мало не падали, сперечалися уже відкрито, суперечку їх чули перехожі і здивовано спостерігали, як офіцер і якийсь чиновник, розмовляючи, беруться мало не за петельки. Котляревський уперто доводив правомірність своєї думки, і Амбросимов врешті здався.
— Ви мені, пане піїт, гм... гм... подобаєтесь, — широко усміхався зодчий, витираючи хусткою спітніле обличчя, — у вас відмінне відчуття перспективи. — Подумав, ще paз обвів поглядом площу, прозирнув всю ПробоЙну аж до Успенського собору, оглядівся навсібіч. — Гм... Саме тут, навколо площі, стояти найважливішим спорудам. Зровуміло, центру міста бути саме тут. А монументу Слави — тим паче... Як же так? Я — зодчий — і не врахував цієї істини?..
Він тут же відмовився від свого власного проекту і десь через тиждень після розмови з Котляревським висловив генерал-губернаторові Куракіну нові міркування, розповів про щасливу ідею спорудити пам'ятник Слави на Круглій площі, причому, не забув додати, що ідея ця належить не йому, надоумив його місцевий піїт Іван Котляревський, і додав, що саме такої думки і дехто в Петербурзі, додав не без таємного наміру вплинути цим на правителя краю...
Вони поминули гостиний ряд і вийшли до Успенського собору. В ті дні на соборі провадились чергові роботи: збиралися золотити маківки, а за одним разом білили і стіни. Роботи були, як на той час, досить складні, і Михайло Васильович майже кожного дня приходив сюди, щоб переконатися, чи все йде як слід, чи не потрібне його втручання.
Ремонтували дзвіницю. Вся у риштуванні, вона майже ховалася в них, і робітники на четвертому і п'ятому ярусах здавались крихітними. Кілька чоловік тягли цебро з розчином, воно хилиталось на всі боки, ніби вибираючи місце, куди б перекинутись. Побачивши це, Амбросимов замахав руками.
— Бога ради, тихіше!
Маляри почули, повільніше і обережно потягли цебро, і воно майже зовсім перестало хилитатись, а перегодя прудко пішло вище і вище.
Амбросимов полегшено зітхнув, змахнув піт з лоба:
— Ну і ну, прости господи! Не слухають, а я ж казав. Місяць тому один сміливець злетів з риштування, ходив не прив'язавшись, ледве до тями прийшов, але ж — каліка, а у нього діти... От і дивись та дивись, а майстер, мабуть, у кофейні сидить та потягує, як ви розумієте, не лише кофей. Прогнав би, а ким заміниш?.. Але вибачте, відхилився. Отже, дорогий мій Іване Петровичу, ви вдома. Ну і як — надовго?
— Як би вам сказати... Думаю, назовсім.
— Правда? Як це добре! Краще, ніж вдома, нігде не буде. Я ось не полтавський, а прижився і, як видно, тут і вікувати, — зодчий зітхнув і вже дивився, як на п'ятому ярусі робітники відв'язували цебро, перекидали вірьовку на інше, уже вільне від розчину. Чоло у зодчого, зібране зморшками, раптом розгладилось, усмішка освітила обличчя — Але разом з вами, та ще й інші знайдуться — то і Полтава за столицю зійде. Чи не так?..
— А чому б справді нашому теляті та вовка не з їсти? — кивнув Котляревський і теж усміхнувся: йому подобався Амбросимов і його вигляд — людини робочої, що завжди при ділі, завжди заклопотаної, вищою мірою освіченої, доброї, уважної, товариської, з таким справді приємно зустрітись, поговорити, та, власне, від однієї думки, що така людина живе в одному з тобою місті і ти, якщо забажаєш, коли завгодно можеш з нею зустрітися, — легше дихати, і світ здається не таким вже сірим і безрадісним.
Вони стежили, як важке, хоч і порожнє, цебро спускається все нижче і нижче, ось воно минуло четвертий ярус, потім третій, другий і, нарешті, перший, його підхопили, поставили на землю.
— А служить не збираєтесь? Чи пенсіоном проживете? — спитав, ніби між іншим, Амбросимов.
— Був намір проситися в службу, та не так се просто.
— Це так. — І раптом: — А знаєте, друже мій, що ми маємо намір побудувати в Полтаві? Не знаєте? Театр! Так, так! І прожект готовий.
— Невже? От радість! А в якому ж місці?
— За Німецькою слободою. А навпроти театру — головпоштамт буде.
— Багато встигли. Присутствен! місця спорудили. Монумент закінчуєте. А тепер ще й театр. Все це не забудеться. Полтава благословить вас, Михаиле Васильовичу.
— Не об тім річ. Ось з монументом не впораємось... Але на той рік все-таки закінчим. І відкриєм. Місце ж для нього пречудове. А ідея — то ваша, мосьпане. Пам'ятаєте?.. Так ось що, — без паузи продовжував Амбросимов, — раджу до Огнєва піти. Чули про нього?
— Директор училищ?
— Він самий. До речі, коли ми йшли сюди, він їхав якраз, мабуть, до себе, в гімназію, він же оної і директор. Підіть. Не відкладайте.
— А прийме?
Амбрисимов стенув плечима, дивуючись:
— Кого ж кращого знайде?.. Обов'язково підіть. Зараз же... І до мене заходьте. Не забули, де живу?
— Знаю... А ви не обминайте моєї хати. Матінка зрадіє...
— Прийду.
Вони попрощались.
Того ж дня, за порадою Михайла Васильовича, Котляревський відправився до Огнєва...
Директор гімназії прийняв відвідувача більш ніж сухо.
До свого призначення в Полтаву Огнєв служив у Петербурзі у новоствореному міністерстві "освіти в його шкільному управлінні і своє призначення у заштатне губернське місто вважав тимчасовим, тому-то і турбувався про гімназію і місцеві повітові училища, які мав опікати, постільки поскільки. І все ж не лишався байдужим до того, що про нього подумає "їх сіятельство" пан генерал-губернатор, і, зрозуміло, як людина у справі своїй обізнана, учителів для гімназії добирав уважно, віддаючи перевагу тим, хто мав університетську освіту, вірно вважаючи, що тільки високоосвічені люди повинні сіяти вічне і розумне. Тому-то, почувши, що несподіваний відвідувач університету не кінчав, навіть не бачив, який він, не закінчив і повного курсу духовної семінарії, ні про що більше говорити не схотів, не звернув ніякої уваги і на воїнське звання, яке носив візитер, так чи інакше, а на ті часи досить немале для Полтави. Не підводячи голови, презирливо копилячи нижню губу, популярно пояснив капітанові, що "згідно циркуляру" — не забув назвати і номер його — він, директор училищ, не може брати в службу осіб, знання яких високим вимогам не відповідають. Тільки у виключному випадку міг би взяти пана капітана на службу, але такого випадку в ближчому майбутньому він, на жаль, не бачить. І все ж, він доповість правителеві краю про візит капітана, і відповідь буде відома через два, можливо, три дні. А поки що — він "дуже радий знайомству".