В Майорщині, першому селі після Золотоноші, належало години дві-три спочити, але Марія Василівна із карети не вийшла, дозволила лише погодувати коней і зажадала негайно їхати далі. Незадоволений фурман бурчав у пишні вуса, обронив щось про ті кози, з якими люди, що при своєму розумі, на торг не поспішають, але заперечувати не посмів, нашвидку погодував коней, перевірив упряж і був готовий рушати.
Пізнім вечором карета вдови Семикоп зупинилась у Драбові біля приземкуватого, критого очеретом, будинку, що належав вдові поручика Більського — Серафимі Петрівні. На її чималому подвір'ї завжди знаходилось місце проїжджаючому. Для того, хто схотів би заночувати, була готова і окрема кімната, і склянка гарячого чаю, а для охочого — і лазня з парнею. Іншим разом Марія Василівна ні від чого не відмовилась би, тим більше, що поручиця доводилась їй старовинною приятелькою. Ще юною, живучи у покійного дядечка Голубовича, Маша не раз гостювала у молодої тітки Серафими, привозила їй якось список "Енеїди" і, живучи тут, траплялось, тижнями разом з нею переписувала той список, читала його довгими зимовими вечорами. Що стосується Софійки, то остання доводилась рідною племінницею пані Більській, зрозуміло, теж була б не проти побути хоч би один вечір зі своєю тіточкою, двоюрідними сестрами-близнятами. Але Марія Василівна, ледве карета вийшла з-під критих воріт і спинилась посеред двору, попередила фурмана, щоб не розраховував на нічліг, а про баню і говорити нічого, а тому, щоб не розпрягав, а дав би коням вівса, самі ж вони повечеряють чим бог послав, і — в дорогу, більш тривалий відпочинок — вона надіється — буде пізніше, на місці, коли приїдуть.
— Та я ще нічого, ваша милість, а от коні... — заїкнувся Грицько, але, зустрівши холодний погляд паніматки, безнадійно махнув рукою: мовляв, ваша воля, а моя хата скраю, і пішов відв'язувати мішок з вівсом, зняв і дерев'яне відерце, що бовталося в задку карети.
Серафима Петрівна — моложава і повна жінка — зраділа несподіваним гостям. Вона ще не вкладалась, але була вже в нічному очіпку і довгій сорочці. Побачивши, хто приїхав, вона тут же наказала куховарці, щоб разом з покоївкою підготували стіл, принесли сякі-такі закуски, трохи і вишневої наливки, і тернівки, і слив'янки, просила дорогих гостей хоч заночувати, коли не можна лишитись на тиждень-другий, давно ж не бачились, вона до смерті скучила за милою Марійкою — "ти ніскілечки не змінилась, тільки ледь схудла"; і племінницю хотілось пригостити, он її "кози-дівки" ледве не танцюють, нетерпеливиться їм обцілувати дорогеньку сестрицю. Марія Василівна була невмолимою, пояснила, що цього разу не можна лишитись навіть на одну ніч, бо вкрай необхідно — сказала, не моргнувши оком, — якомога швидше бути в Полтаві. Для чого? Та ось наснилось минулої ночі, що чекають її там, погано начебто з Тарасом. Можливо, це комусь здасться дивним, але що зміниш, мила тітонько? Всі ми раби своїх звичок і примх.
Закусивши, трохи індичатиною з досить приперченою підливою і пирогом з яблуками та пухкими пампушками, Марія Василівна попрощалась з гостинною поручицею, тричі повторивши обіцянку на зворотному шляху погостювати побільше і відбула — від'їхала, незважаючи на глупу ніч, на Пирятин.
У тих краях травневі ночі, напоєні свіжістю, весняними пахощами, напрочуд гарні. О такій порі у природі все дихає: тиха береза край дороги, кущ калини за високим тином, огорнутий нічним туманом бузок, і сама земля, неохватна і тепла.
Одноманітне погойдування карети навіває солодкий сон, і хоч щоразу прокидаєшся, проте, небагато минає часу — і знову злипаються повіки, і голова хилиться до грудей, Марію Василівну ж сон обходив. Прокидаючись після кожного поштовху на вибоїнах, Софійка бачила: пані, як і раніше, і годину, і дві тому, сидить біля віконця, притулившись щокою до холодного скла, довго, ніби прощається, проводжає — поки і видно — вітряки-лелеки поблизу кожного хутора, прислухається до тихого порипування їх крил, що тут же і пропадав, як наполоханий крик птаха вночі. Софійка чула, як пані зітхає, шепоче щось, але спитати, що і до чого, побоювалась.
Тривожно вихованці, неспокійно: про віщо думає, для чого так поспішає паніматка? Невже через Тараса? Рік майже мовчала і раптом — поїхала. Серце говорить: ні, щось інше тягне її в дорогу, в ніч, і вона їде, поспішає, без сну і відпочинку.
Місячне сяйво на мить освітлює обличчя Марії Василівни — таке ж, як і рік тому, і п'ять — строгої, ніби застиглої краси, кожна риса виточена, і ніс, і підборіддя, невелике, як у дитини, і невисоке, в дрібних, майже непомітних зморшках чоло, пишне волосся над ним, сірі, а іноді неначе голубі очі — все в ній гарне, і все, ніби застигле, без світла, що зігріває душу. І ще Софійці видно, яке воно стомлене, це обличчя, і як глибоко врізалися тіні під очима.
В Пирятин дістались на світанку. Тут відпочивали до полудня і, попрощавшись із знайомим доглядачем станції і його доброю, старенькою вже дружиною, виїхали на широкий, добре накатаний тракт на Полтаву.
Марія Василівна ніби трохи заспокоїлась, та все одно час від часу стукала у віконце: "Гони, Грицько, гони, чого задрімав?" Фурман наполохано стріпував головою, підбирав віжки і замахувався батогом: "Ану ви, господи!.." Коні бігли і бігли, пофоркуючи і покручуючи головами, а в стороні від тракту пропливали сірі розірвані хмари, услід за ними — одинокі верби, сумні поля, а на самому небокраї — зграйки хаток — то хутірець, то сільце, серпанком вставали ліси на тім краю, щезали за степовими могилами. Назустріч котилось червоне, здається, розрізане навпіл, сонце. Грицько поглядав вже: чи не видно, на щастя, придорожньої корчми, чи не час спинитись на відпочинок, щоб і коней попоїти, і собі промочити горлянку, а то пилюка забиває подих, ніби сто чортів разом всілися всередині грудей і деруть, деруть. Але паніматка ні пари з вуст, мовчить і мовчить, і фурман не сміє питати, коли ж накаже спинитись.
28
Кожна зайва година, прожита на поштовій станції, — пропаща, користі від безцільного сидіння ніякої, а дома, певно, його чекають; матінка всі очі прогледіла, кожну годину відлічує, вихованцям він зараз теж потрібен — екзамени ж почались, а у декого закінчуються, в пансіоні, мабуть, вже і не топлять, хоча ще й холоднувато, весняні простудні хвороби найпідступніші. А годують чим? Певно, куліш та каша, а саме зараз, коли екзамени, треба б дітей підгодовувати як слід.