Діти... їх думки, настрої, уподобання не вгадаєш, вони абсолютно різні. Є між вихованців вигадники, витівники, від їх вигадок у доглядача часто голова болить і сон не приходить зимовими ночами, але одно він твердо знав: не міг без тих вигадників уявити життя, їх турботами, радощами жив, їх болі були і його болями. Тому і поспішав, зайвої хвилини на станціях не сидів.
Та що робити, коли нема свіжих коней? Хочеш не хочеш, а сиди, брате Іване, сиди і чекай, коли будуть. Згинаючись у поклоні, доглядач станції Пирятин божився і клявся, що коні до ранку обов'язково будуть, до того ж найкращі, не коні — вогонь, а поки що — нехай пан капітан відпочине з дороги. Нічого не лишалось, як нудитись нескінченно довгу, нехай і травневу, ніч. Чекав світанку, як спасіння, і знову — вкотре! — повертався в думках до своєї подорожі.
Ось приїде і буде що розповісти друзям, немало ж надивився у чужих землях на башти без ліку, з флюгерами і без оних, кам'яні мости, ратуші у стилі наймоднішого нині барокко. На вулицях німецьких городків щоразу в око впадала сіра і майже одного крою одежа, важкі, як єгипетські піраміди, трикутні капелюхи, пишні парики, бачив, як добре вгодовані конячки котили у м'яких зручних фаетонах вгодованих бюргерів і таких же дебелих, як і чоловіки, жінок. Мимохіть порівнював розорені села і міста на батьківщині, і зовсім незачеплені — в Німеччині, иеначе і не різав їх чорний плуг війни, не торкався стрижених під лінійку газонів і затишних, відгороджених від всього світу кам'яних двориків.
У Дрезден, подолавши сотні верст вдвічі швидше можливого, прибув якраз у неділю. Біля кірх товпились свят ково одягнені дрезденці, чинно прогулювались цілими сім'ями. В гауптквартирі російської армії черговий офіцер У чині штабс-капітана, дізнавшись, з чим прибув посланець, сказав, що військового міністра сьогодні не буде, оскільки "їх сіятельство" зайняті на рауті, влаштованому в зв'язку з прибуттям іменитого гостя із дружньої держави. Штабс-капітан не сказав, звідки прибув гість, та це мало цікавило посланця, зобов'язаний був вручити іменний пакет міністру негайно, решта його не торкалась. Офіцер виявився досить розсудливим: нічого, на його думку, особливого не трапиться, якщо і завтра вручити той самий пакет, а поки що капітан може відпочити на його, чергового, квартирі, бо після такої дороги відпочинок не завадить.
Спав як убитий, а ранком, нашвидку прибравшись, випивши чашку блідого, як безхмарне небо над Дрезденом, кофею, поданого молодою німкенею-господинею, був у гауптквартирі.
Годиною пізніше Аракчеев прийняв доглядача Полтавського пансіону, особистого посланця Лобанова-Ростовського.
Не встаючи із-за величезного столу, якийсь несвіжий, м'ятий, із плоским, грубо обтесаним обличчям, граф розірвав пакет. Котляревський терпляче чекав розпоряджень їх сіятельство, однак, не поспішали. Чітко постукував годинник у приймальній. В сусідніх кімнатах хтось ходив, але так тихо, ніби не торкався підлоги, не чути було вулиці.
Нарешті послання прочитано. Кілька хвилин помовчавши, не змінюючи тону, не повертаючи голови із зализаним волоссям, граф надтріснутим голосом попросив передати "його другові", тобто князю Лобанову-Ростовському, високу вдячність, він же, Аракчеев, сьогодні ж передасть вміст пакета "своєму повелителеві", що, мабуть, означало — самому цареві. Затим граф, ніби вперше побачив перед собою офіцера — немолодого, з сивуватими скронями, але з бездоганною виправкою і зовсім позбавленого улесливості, що зустрічалось серед відвідувачів графських не так часто, і тому, як видно, це вразило. Зазирнувши у папір, що лежав перед ним, спитав:
— Довго їхали?
— Майже два тижні, ваше сіятельство.
— Похвально... А де служите?
— В пансіоні при Полтавській гімназії. Доглядач при оному.
— А мундир?..
— Ваше сіятельство зволили спитати, чому ношу його?.. Відставлений з правом носіння мундира.
— Орден за що?
— Брав участь у Південній кампанії вісімсот шостого року.
Граф знову задумався, певно, не зразу і не все доходило до його свідомості. В подібнім випадку, мабуть, не зайвим було сказати щось таке, аби відзначити старання офіцера, який, без сумніву, заслужив добре слово, але капітан поводив себе надто вільно, незалежно, а це вже починало дратувати. І тому граф не знайшов можливим висловити якось своє благовоління.
Даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена, пан міністр ще раз сказав, що відповіді ніякої не буде, на словах просив передати вдячність князеві за всі турботи, а він, капітан, якщо бажає лишитись, щоб подивитись місто, може затриматись кілька днів, до речі, тут нині ярмарок відкрився, таких на Русі, далебі, не побачиш...
Котляревський вийшов від графа зі змішаним почуттям здивування і гіркоти: невже він говорив з військовим міністром? Де, в якій країні зустрінеш у такому високому ранзі настільки обмежену людину? Мучило ще й інше: чи варто було посилати його, давно вже не військового, з такою незначною справою? Відвезти пакета міг кожний військовий і молодший віком. Проте князь, мабуть, вважає, що, зробивши його своїм посланцем, удостоїв високої честі. Це не стільки гірко, як смішно, і, отже, треба від душі посміятись і не впадати у відчай.
Від нічого робити — день лишався вільним, бо екіпаж з Дрездена відправлявся лише завтра ранком — пішов на ярмарок, і не пожалів: ярмарок вразив його незвичайністю, щоправда, про деякі речі він чув і раніше, тепер міг все побачити на власні очі.
Збоку від центру головної площі розташувався театр мандрівних акторів — такі були й на Русі, заїжджали і до Полтави, і теж в ярмаркові дні; такий же, як всюди, намет, оточений критими фургонами, в якому і давались вистави. Трохи оддалік, праворуч, на зеленій галявці, розмістився ляльковий театр, у такому ж наметі, з такими ж фургонами поблизу. До цього театру йшло чимало вгодованих мутерхен [17] з дітьми.
Вперше в житті дивився китайські тіндалі, на високому помості, що нагадувало лобне місце поблизу московського Кремля, публіку розважали фехтувальники, які чомусь у дні окупації їх земель військами Буонапарте мистецтво своє призабули. На подібному помості напроти змагались акробати і чоловіки-богатирі, останніх час від часу змінювали жінки, вони користувались особливою увагою захопленої публіки. На ярмарку можна було бачити ненажер, які змагались, хто більше з'їсть; людей незвичайно високого зросту і карликів, поглинателів шпаг, вчених ведмедів, папуг, які вміли говорити: повторювати кілька завчених слів.