Коли лист вже відправився, пожалкувала: для чого дозволила собі такий жарт? Щоправда, Іван Петрович все зрозуміє, і жарт теж, і, може, навіть прочитає дещо між рядками. А для чого це? Написаного, однак, як, між іншим, і пережитого, содіяного у свій час по молодості літ, не виправиш. Чи до жартів їй нині, господи?!
Але ж чому... не виправити? Сотні разів питалася у самої себе, а відповіді не знаходила. Тільки він, її учитель, міг допомогти, тобто відповісти, та де він нині? Далеко і навряд чи хоче її бачити.
Недавно одержала нове посланіє з Полтави. Тарас писав, що згадувана п'єса вже розіграна. Лицедійство, мабуть, всім сподобалось. Присутній був сам князь, він подарував кожному лицедію по срібному карбованцю, а в цехах полтавських майстрів — там теж ставили комедію — видали на брата по парі чобіт і сукна на мундир. "Тарас вже срібний карбованець, чоботи і мундир заробив, — сміялась Марія Василівна, читаючи листа Софійці. — Тепер-то нам легше жити буде".
Сміялась, а в душі була рада: серед інших і її вихованець, названий син, відзначений, навіть нагороджений. І все це — завдяки йому ж, Івану Петровичу.
Думати про нього не переставала всі ці роки, потай пишаючись знайомством з ним, і в той же час кожного разу докоряючи собі за нерішучість, дивне боягузтво, душевну млявість в ту давню пору. Інших не звинувачувала — ні дядечка, ні чоловіка, їх все одно вже нема, а вона зосталась, живе, і нема їй спокою.
Останній лист прийшов в середині травня. Тарас писав, що наближаються випускні екзамени, і тому він листів поки що не писатиме. Нового нічого нема: вдень — уроки, увечері — "зубрячка". "В пансіоні у нас зараз сумно, тому що Іван Петрович поїхав ще на початку травня. Казав його помічник Діонісій, що пана доглядача викликав сам князь і попросив негайно відправитись у німецьке місто Дрезден з пакетом у гауптквартиру російської армії. Нікого іншого для цієї поїздки чомусь не знайшли. Тепер ми всі його чекаємо — не дочекаємось..." І в кінці дописав:
"Іван Петрович наказав мені щодня пити теплий збитень, щоб кашель минув. Набридло, а п'ю, тому що Іван Петрович буде сердитись..."
Марія Василівна перечитала листа і мимохіть позаздрила доглядачеві: десь їде по незвіданих дорогах, ночує на незнайомих станціях між чужих людей, а його ждуть — не діждуться, нудьгують, виглядають, лічать дні і години, коли повернеться. Еге ж, коли ж він мусить повернутись? Виїхав з Полтави на початку місяця, тепер середина, отже, через тижнів два, не раніше, мабуть, буде в Полтаві.
Ніхто, та й вона сама не могла зрозуміти, що з нею діється. Закрившись, весь ранок просиділа в спальні, навіть управителя, який стукався до неї кілька разів, не впустила, веліла прогнати, передавши йому, що всілякі звіти, папери, рахунки дивитися не буде, і нехай забирається, якщо не бажає лишитися служби.
Після ранкового чаю, поданого їй у спальню, вийшла в сад. Довго стояла біля ставка, годувала лебедів з годівниці, навмисне влаштованої на березі, але не бачила їх самих, а лебеді торкались її ніг дзьобиками, щось ласкаво жебоніли. Софійка, лякаючись відчуженості паніматки, пробувала заговорити з нею, а Марія Василівна, мов не чула, настійно думала щось своє, нікого і нічого не помічаючи навкруг.
Прикажчик, молодий двірський мужик з "грамотіїв", чекав паніматку тут же, біля ставу, у нього було до неї діло, але підійти не зважувався і терпляче товкся з ноги на ногу. Але і його вона не помітила. Нагодувавши лебедів, пройшла в двох кроках від нього, дивилась так, ніби перед нею була не жива людина, а кущ або дерево.
Прогулюючись по саду і згадуючи лист Тараса, Марія Василівна біля альтанки спинилась, вражена здогадкою: що ж це таке? Як же вона не подумала? Не випадково доглядач наказав Тарасові пити теплий збитень: хлопчик покашлює, виходить, простуджений, можливо, навіть і дуже, а нині лежить в лихоманці, біля нього нікого нема, а вона ось тут, жива і здорова. Чому ж вона стоїть? Чому нічого не робить?
Тут же пошукала — де люди? Покликала прикажчика, якого цього разу помітила. Той поспішно зігнувся в поклоні:
— Слухаю, ваша милість.
— Звели, щоб завтра ранком була готова карета.
— Їдете, ваша милість? — обережно кашлянув прикажчик, одвернувши вбік бородате з рожевими щоками обличчя.
— Тобі яке діло? Для чого екіпаж, коли не їхати? Не слухаючи, що він відповість, пройшла далі, прямо до відкритої веранди. Софія і прикажчик йшли услід.
Поминувши доріжку, простувала по траві, роса густо летіла з-під ніг, осипалась на широкий поділ її довгого оксамитового плаття; ковзнувши з плеча, майже по землі волочилась біла шовкова шаль. Марія Василівна поспішала, ніби вдома чекали її невідкладні справи. Вже на веранді гукнула прикажчикові, хоч він стояв тут-таки, на нижній приступці:
— Я передумала... Готуй карету негайно, виїжджаємо після сніданку.
Молодий прикажчик ще нижче схилив голову:
— Слухаю, пані.
Дорожню карету, запряжену четвериком, подали до головного під'їзду зразу ж, як було наказано, після сніданку. Софійка разом з покоївкою поспіхом зібрала баули і кошики.
Марія Василівна, стоячи в кареті, віддавала останні розпорядження прикажчикові, попередила, що вдома буде не раніше, як через тижнів два, а може, і три. Він уважно слухав, щоб все запам'ятати, і не осмілювався запитати, куди так спішно від'їздить паніматка, вона ж вважала, що нікому про те знати не слід. Тільки в кареті, ніби відповідаючи на німі запитання Софійки, сказала:
— До Тараса, в Полтаву, їдемо... Чує серце, захворів, лист тривожний.
— І справді, — підтакнула вихованка; на її блідому обличчі, у великих темних очах ні подиву, ні замішання: якщо пані наказала — то так і треба.
Марія Василівна, прихилившись до віконця, стежила за перелісками, що відпливали кудись убік від дороги, за хуторами, які приліпились під узгір'ям, придорожніми кущами і деревами, вже убраними ніжним, тремтливим на теплому вітрі, листям. Кілька разів, коли фурман — двірський дядько Грицько — намагався дати коням перепочинок і переводив їх на розмірений крок, вона стукала, щоб поспішав, не думав абияк тягтися. Не звертала уваги, кола важка карета хилилась на укосах, готова перекинутись. Вихованка мимохіть скрикувала, в очах крижанів острах, а паніматці хоч би що: потираючи забите місце, різким стуком у віконце нагадувала фурманові, щоб не оглядався на всі боки, а гнав швидше.