Між тим, дія вистави продовжувалась.
Розкоханий на казенних харчах, бургомістр так реготав, що бідолазі стало погано і довелось мало не виносити його на свіже повітря, щоб віддихався. Дочка князя сміялася до сліз. Сам же правитель, дивлячись на свою одиначку, ледве стримувався, щоб не наслідувати їй. Був задоволений, що приїхав і привіз родину: як-не-як, а розвага, а коли бути чесним до кінця, то гімназичний спектакль зовсім непоганий, не соромно показати його і на професійній сцені. Князь час від часу підносив до очей надмуханий носовик, пригладжував вуса. Княгиня ж щоразу, коли Скотинін, викотивши очі, доводив своє право на Софію, у безгучному реготі прихилялась до чоловікового плеча.
— Ох, уморив, окаянний, — говорила, трохи відсапавшись, — так і захворати недовго.
Один лише Тутолмін, що далі розвивалася дія, то більше хмарилось його обличчя: над ким сміємось? Над поміщицею, спадковою дворянкою? Чи не гріх? Але дивлячись на генерал-губернатора, і сам діставав хустину, щоб витерти набіглу сльозу. Поглядаючи на Тутолміна, посміхався і поліцмейстер — молодий ще офіцер із зіркою на новому мундирі, щоправда, сміх його був стриманим, а очі... зоставались холодними.
На перерві між першою і другою дією Тутолмін запросив до себе Огнєва. Директор церемонно вклонився і сів у вільне крісло, поліцмейстер теж підійшов.
— Вас, мій дорогий раднику, можна поздоровити, — губернатор примружив почервонілі очі. — Лицедії чудові, добре, якщо і вчаться не гірше. Як ви гадаєте, пане Савельєв? — звернувся до поліцмейстера. Той поштиво схилив розчесану на проділ голову:
— Так, ваше превосходительство... У мене, з вашого дозволу, одне запитання до пана Огнєва. Скажіть, Іване Дмитровичу, де она п'єса друкувалась? В часописах чи, може, окремим виданням? Словесність мене цікавить, слідкую в міру сил за новинами, але п'єсу, що сьогодні грають, раніше не читав.
Огнєв читав "Недоростка" ще в рукопису, проте, де вона друкувалась, не знав, і тому відповісти не міг, але ж щось відповідати треба, і він сказав, що автор п'єси, як йому відомо, живе в Санкт-Петербурзі, книжки його видаються і, крім того, він його, Огнєва, давній знайомий.
— Не раз зустрічалися у салоні відомої пані Брюс.
— Це одразу міняє справу, і все ж таки, чи не згадаєте, пане директор, в якому часописі друкувалась п'єса?
— Із столиці я виїхав давненько і, за браком часу, майже перестав слідкувати за часописами... Та, смію думати, світ вона бачила. Адже непогана річ, скажу вам, і кожний її з охотою дивиться... — Огнєв запнувся, подумав, що він, мабуть, перехвалив п'єсу, а щодо друкування, то й справді нічого певного сказати не міг.
— Дуже вона, як би вам сказати, пане Огнєв, — продовжував між тим Савельєв, — приперчена, і, коли дивитися на зображених в ній панів Скотиніних і Простакових, чи не здається вам, що всі оні персонажі розумом і благочестям не відзначаються? Навіть навпаки. А тому сміх викликають... для людей благородного стану образливий. Чи це допустимо?
— Але в столиці п'єсу, наскільки мені відомо, показували.
— Що дозволено в столиці, у нас, в провінції, і думати не можна.
Огнєв відчув, як піт рясно покриває обличчя. Справедливо зауважив Савельєв, він і сам думав про це, та мав надію: пройде, не помітять, повернуть на жарт, а там він все зробить, щоб вистава більше не показувалась. Він — директор гімназії і всіх училищ губернії — відповідає за все, що трапляється в підлеглих йому установах. Щоправда, він може послатися на Котляревського — відшукав, мовляв, п'єсу, затіяв лицедійство, а ось він, старии осел, довірився вельми розумному доглядачеві. Однак, Огнєв був надто порядним, щоб перекладати провину на плечі інших, до того ж підлеглих. Стерши рясний піт з чола, підкреслено холодно відповів:
— Комедію пана Фонвізіна до вистави дозволив його сіятельство. Ви, панове, можете в цьому пересвідчитись...
Рятівна думка прийшла в останню мить. Справді, дозволу на спектакль він питався у князя, правда, не особисто, а через ад'ютанта, але чи не все одно? Ад'ютант — людина, здається, порядна і не відмовиться, слід думати, від своїх слів.
— Ах, ось як! — Губернатор, однак, не зважився звертатись до князя, а той, нічого не підозрюючи, сидів неподалік, в десяти кроках, і жваво перемовлявся з петербурзьким гостем і, здавалося, був цілком задоволений і вечором, і виставою, і всім оточенням. — Дякую, мосьпане, передайте вдячність мою і пану доглядачеві. Грає він пречудово, нічого не скажеш...
Огнєв шанобливо схилив голову і полегшено зітхнув, кленучи, проте, в душі надмірну свою довірливість.
Хто зна, яке продовження мала б розмова Огнєва з "отцями" міста, коли б не одна несподівана обставина.
Після закінчення спектаклю дочка правителя побажала говорити з доглядачем і, коли він підійшов, подякувала його за істинне задоволення, яке вона і столичний гість одержали, спектакль вийшов гарний, часом забуваєш, що грають учні; услід за цим і князь висловив свою вдячність і обіцяв кожному юному лицедію в подарунок по карбованцю сріблом.
Однією вдячністю справа не кінчилась. Княже чадо запропонувало Івану Петровичу, що не встиг ще зняти парика і віддихатись, в ближчу неділю показати спектакль ще раз, причому в генерал-губернаторському палаці, там є, мовляв, гарна зала, можна спорудити і сцену. Князь підтримав прохання доньки, і Котляревському нічого не залишалось, як подякувати за увагу до його скромної роботи і обіцяти у найближчу неділю спектакль повторити.
Розмову цю чув і губернатор, і поліцмейстер Савельєв.
Успіх вистави перевершив всі надії. Повторити його просили не лише донька Лобанова-Ростовського, просили, насамперед, чиновники Приказу громадського догляду, яким не пощастило потрапити на спектакль; з таким же проханням прийшли в пансіон і старшини ковальського і шевського цехів, вони обіцяли за "право дивитись лицедійство" подарувати кожному лицедію по парі чобіт і по штуці сукна на мундир. Відмовитись від такого подарунка, що не поступався княжому, було б нерозумно, до того ж, чоботи і одяг лицедіям зовсім не були зайвими.
П'єсу ставили ще не один раз. Прочули про спектакль і в самій столиці. Цьому сприяв, мабуть, петербурзький гість, опублікувавши в одному із столичних часописів відгук на гімназійну виставу, причому у відгуку було немало приємних слів про роботу і юних лицедіїв, і доглядача пансіону Івана Котляревського, що не тільки був режисером, але й сам грав у спектаклі, і небезуспішно.