І все ж приїзд мандрівних акторів був подією. Та закінчувались ярмарки, закінчувались і каруселі, водіння циганами вчених ведмедів. Закінчувались і лицедійства. Одного чудового ранку полтавський обиватель знаходив на місці, де напередодні височів театральний намет, захаращену пустку, а в степу, за легким туманом, зникали фургони мандрівної трупи. І знову, мертвою хвилею схоплене, пливло в невідоме завтра губернське місто на Ворсклі, і кожний день, схожий на наступний, здавався цілим роком, а безкінечні осінні вечори — як чорні ріки, що невідомо де беруть початок і куди зникають. Карти, медовуха, пересуди — о і все коло інтересів купецької Полтави.
А тут раптом — лицедійство, і не яке-небудь всім відоме і обридле, а щось нове, до того ж, грали його юні, недосвідчені у справах театральних лицедії.
Цікавість до суботнього вечора підігрівалась суперечливими чутками. Одні говорили, що п'єсу написав доглядач, він же і "Енеїду" у світ пустив, сам у тій п'єсі гратиме, інші — більш досвідчені — твердили, що нічого подібного, все це вигадки, капітан п'єс не пише і не збирається, а сотворив її якийсь Фонвізін — приятель пана Огнєва, знайомий ще по Санкт-Петербургу. Невже? Так це ж, здається, той самий, що скомпонував колись "Бригадира"? Еге, він самий. Як же просидіти вдома і не подивитись вистави?
В призначений час — рівно о шостій вечора — один за одним до пансіону, розплескуючи калюжі по вулицях, підкотили своїми виїздами бургомістр, поліцмейстер, губернатор Тутолмін, також і поштмейстер, а трохи згодом пожалував і сам князь з княгинею і дочкою, був з ними і ад'ютант-майор Смирницький, і гість з Санкт-Петербурга — ще молодий полковник із штабних. Почесних гостей зустрічали доглядач і директор гімназії, відверто задоволені таким візитом; гостей провели вузьким коридором у переповнений зал в заздалегідь поставлені крісла. Спитавши у князя — для годиться — дозволу починати, доглядач пішов за куліси.
За кілька хвилин вистава почалась.
Повагом попливла завіса. Погляди глядачів схрестились на сцені. Стихли розмови.
Дехто з учителів, зокрема пан Квятковський і законоучитель, які випадком всілися в одному ряду, скептично поставились до затії з лицедійством: що можуть показати діти? Прийшли, щоб посмакувати скандалом, який, на їх думку, неминуче розіграється з першої ж сцени. І добре, так і треба оцьому нестерпному доглядачеві, який надто високої думки про себе, і — до чого дійшов — запросив на вечір самого правителя з петербурзьким гостем!..
Але диво дивне: ледве почалась дія і пані Простакова вимовила перші слова "Каптан весь зіпсовано... Єремеївно, приведи сюди пройду Гришку. Він, злодіяка, всюди його звузив", як у залі почувся незвичний рух. А коли та сама Простакова, зодягнена у рожевий капор і нічну спідницю, вустами Тараса Прокоповича із Золотоноші сварила Тришку: "А ти, скотино, підійди ближче. Чи не я говорила тобі, злодійське рило, щоб ти каптан пустив ширше? Дитя, по-перше, росте, по-друге, дитя і без вузького каптана делікатної статі", як спочатку в одному кінці, потім в іншому почувся приглушений регіт, і ось вже всі до одного глядачі в залі — і сповнені власної гідності "отці" міста, і чиновники губернської канцелярії, протоколісти і столоначальники, і, зрозуміло, гімназисти, і навіть пани педагоги, в тому числі латиніст і законоучитель, тримались за животи. Не можна було без сміху дивитись на Митрофана, недоростка, особливо коли він ставав поруч з маленьким в'юнким Тришкою (його грав гімназист другого класу Миколка Ге), і панею Простаковою, своєю матір'ю. Кремезний, на голову вищий від них, Митрофан позіхав, глипав очима і намагався поцупити ще один пиріг.
Від невпинного реготу здригались стеля і самі стіни, злякано поморгували свічки в настінних шандалях. Лише юні лицедії лишались незворушні: вони грали і... боялися проґавити хоч би слово, жест, підказані Іваном Петровичем на репетиціях, від кожного лицедія вимагалось єдине: забути, що ти на сцені. Цю заповідь пам'ятав кожний і в міру сил намагався бути тим, кого зображав.
Особливо добре грав Тарас Прокопович. Простакову торік готував Михайло Лісницький, але після закінчення гімназії він поїхав у Харків і, як говорили, вже ходив у студентах, тому-то роль лишалась вільною. Доглядач ризикнув і доручив її Тарасу, і не помилився: Тарас впорався з роллю краще, ніж могли від нього чекати. У його виконанні Простакова мала вигляд жорстокої, впевненої у своїй безкарності і вкрай темної людини. Юний актор так діловито і серйозно вимовляв кожне речення і так поводив себе, що дивитися і слухати його без сміху було неможливо. Кумедно грав і помічник доглядача Діонісій, його Вральман дуже нагадував глядачам когось їм добре знайомого, дехто вже поглядав на латиніста, перешіптувався, тільки Квятковський цього не помічав, і це теж здавалось смішним. Зал гинув від сміху, коли Митрофан вираховував задачу: "один раз по три — три, один раз нуль — нуль". Не втримавшись, хтось закричав: "Ой, рятуйте! Не можу більше!"; інший, постогнуючи, жалівся на живіт: ще трохи — і його, мовляв, розірве від сміху. Роль Стародума взяв на себе сам доглядач. Спочатку ніхто не впізнав .його — так змінилась зовнішність, до того ж поводив себе Іван Петрович надто буденно, глядачам здалося; артист — в даному випадку пан Котляревський — забув, де знаходиться, на сцені так не поводяться, вони не звикли до такої гри, але згодом весь зал забув про це і вірив у щирість кожного слова і жесту.
Вже після вистави, на одному з перших осінніх раутів, Лобанов-Ростовський, тонкий цінитель театрального мистецтва, скаже Котляревському: "У вас, добродію, талант, і, якщо б ви не були тим, чим ви є, то слід було б віддати свої здібності на вівтар високого мистецтва Мельпомени..." Подякувавши за добре слово, Іван Петрович відповів: таланту за собою не помічав, він лише любитель, та й годі. "Такому любителеві ходити, мислю, у великих лицедіях, — сказав князь. — От побудуємо театр, бути вам в ньому найголовнішим", — "Театр Полтаві не завадить, а хто в ньому буде головним — мабуть, не так і важливо..."