Дізнались про цей відгук у Полтаві не зразу. Випадково петербурзький журнал потрапив на очі комусь із інспекторів училищного комітету, і той в один із чергових наїздів у Полтавську гімназію розповів директорові про приємну новину, а Огнєв — всім панам учителям, в останню чергу, як це часто трапляється, про це дізнався Іван Петрович.
Розповідаючи про цей відгук на одній з учительських рад, Огнєв додав, що старання пана доглядача заслуговує похвали, але в майбутньому йому все-таки варто... більш уважно добирати п'єси, бо не кожна заслуговує сценічного життя. Присутні не зрозуміли, про що йде мова, тільки Котляревський достойно оцінив репліку Огнєва: він знав про розмову директора з "отцями" міста. Іван Петрович пообіцяв бути більш уважним і додав, що збирається в майбутньому розіграти... Івана Крилова "Підщипу", він має надію, що всі будуть задоволені. Ніхто не заперечив, бо ніхто п'єси не читав і, зрозуміло, не бачив на сцені та і не чув про неї.
Свою обіцянку Іван Петрович виконав: в ніч з 1815-го на 1816 рік "Підщипа" була показана в будинку виховання і мала не менший успіх, ніж "Недоросток". Але це сталося пізніше, а поки що фонвізінська п'єса завойовувала собі все більше і більше прихильників. За успіхом і голосними речами похвали, як іноді буває, прийшли і неприємності.
В кінці місяця від поліцмейстера надійшло несподіване розпорядження: спектаклі припинити, дозволити їх тільки у палаці генерал-губернатора, якщо на те буде воля його сіятельства. Одержавши папір, Іван Петрович нікому його не показував, уважно прочитав і відправився до губернатора.
Тутолмін прийняв доглядача, вислухав і співчутливо розвів руками: не винний, розпорядження надійшло від пана Савельева, відмінити його не може, не уповноважений відміняти накази 'поліції. Губернатор говорив неправду: він мав право відміняти розпорядження свого підлеглого але робити цього не бажав, навпаки, вважав, що давно пора припинити шкільні вольності, нехай би краще отроки частіше відвідували церковні богослужіння — більше було б користі.
Спокійно вислухавши губернатора, Котляревський поспівчував панові Савельєву: "який же він близькозорий", і додав, що змушений, слідуючи розпорядженню, припинити спектаклі і в домі генерал-губернатора, бо, справді, чому в одному місці можна, а в іншому не дозволено, він дотримуватиметься інструкції до кінця. Тутолмін зрозумів, що переборщив, не на жарт перелякався і своєю волею дозволив дати ще чотири спектаклі робочим людям із бондарного і шаповальського цехів, але не більше.
Довелось згодитись, і не тому, що Котляревський не надіявся добитися відміни рескрипту поліції, але була інша, по-своєму важлива причина: наближались зимові екзамени, і юним лицедіям належало зайнятись — і більш ретельно — латиною, російською словесністю, математикою, статистикою і багатьма іншими предметами, бо, як би там не було, хоч ти актор-лицедій, і навіть талановитий, але екзамени складати мусиш.
26
В турботах минали дні, місяці, роки. Тільки зрідка в хвилини відносного спокою він сідав до письмового столу. В одну ніч міг написати добрий десяток строф, а іноді й більше. А ранком, прокинувшись ні світ ні зоря, знову сідав до столу, переписував, як звичайно, все заново і складав у завітний картон. Хай полежить, говорив собі, прочахне. Так набралося більше півсотні строф для п'ятої пісні; до картону він звертався раз у два-три тижні, щоб, перечитавши, виправити строфу, рядок, слово.
В той рік такі години були рідкістю, Іван Петрович більше свого часу віддавав пансіонові. Готувався новий випуск, і, звичайно, хотілось, щоб на екзаменах його вихованці були не останніми, у всякому разі, не гірші від інших.
Минула зима. Весняні барви освіжили місто, зробили його молодшим. Незвичайно широко того року розлилась Ворскла, її притоки — Полтавка і Рогізна — весело і шумно несли свої води, падаючи з крутих схилів, скочувались в байраки, омиваючи могутнє коріння старих дубів і кленів.
Хороші вісті прийшли з весною. Неприятель розбитий до решти і викинутий за межі рідної землі. Гауптквартира російської армії перенесена нині в німецьке місто Дрезден.
Кінець учбового року, зрозуміло, додав клопоту. Як не старався Іван Петрович і підпряжений до цього Діонісій допомогти відстаючим, а всім у пригоді стати не зміг, іноді опускалися руки, не вистачало сил. Особливо важко допомагати тим, хто уникав такої допомоги. Подібне трапилось з Остроградським. Відставши з латини, він схопив три одиниці в кілька днів. Назрівав скандал.
Одного разу, зіткнувшись з Котляревським в учительській, латиніст не без злої радості повідомив:
— Вашому лицедію, мосьпане, ще один кілок виставив. Так, так, Остроградському. Пахне, одначе, неприємностями. Подумайте на дозвіллі...
Попередження латиніста прозвучало загрозою відомстити за власні прорахунки не тільки гімназисту (йому-то в першу чергу), але й доглядачеві. Як же? Обіцяв привселюдно підтягнути вихованця, йому повірили, а він що? Надій не виправдав, нічого путнього не вийшло, юний лицедій не встигає, як і не встигав.
І все-таки не вірилрсь, що Квятковський здібний на підлість, адже Михайло з інших предметів не останній. Найближчі дні підтвердили: латиніст слів на вітер не кидає.
Учительська рада, проваджувана з року в рік за місяць до екзаменів, протікала порівняно спокійно, поки доповідали математик Єфремов, історик, географ і статистик Рождественський, учитель російської словесності Бутков, німецької і французької мов Вельцин, Сплітстессер... Але ось дійшла черга Квятковського, йому чомусь далислово останньому, після законоучителя.
Павло Федорович спочатку мимрив собі під ніс, переконував — вкотре! — що латинь — предмет майже головний що без нього на поріг університету і не потикайся, говорив неголосно, довго і нудно, вичитував прізвища вихованців, розповідав, як хто з них займався у минулому півріччі і що можна чекати на річному екзамені від кожного. Та ось він назвав прізвище Остроградського — і обличчя латиніста мимохіть спотворилось, пішло бурими плямами:
— Цей, з дозволу сказати, гімназист, можливо, і буде знаменитим лицедієм, але латинь — мову древніх римлян — він не знає і, думаю, ніколи не знатиме, поелику уроків не вчить, класи відвідує рідко, одержав три одиниці в останній тиждень. Я, панове, більше терпіти не можу. Я попереджував, але мене не слухали. Тепер — результат. — Квятковський вже не кричав, говорив тихим, стомленим голосом. — В університет його і на поріг не пустять. Та що — університет! Я його з гімназії не випущу...