І ти, Ковбасничко, що шпарко
В танку ґраційному пливеш,
Ґільмето, гарна Килимарко,
Хапай свого майструня теж;
А то крамниченьку замкнеш,
Як в старости впадеш лабети,
Старих ксьондзів втішатимеш,
Мов зняті з обігу монети.
Ти, Капелюшко Йоаннинко,
Не відпихай коханця знов,
І ти, Торбинко Катеринко,
Мужчинам пашу наготов;
Якби й негарну хто знайшов,
То й та веселої прикмети,
Старулі ж геть женуть любов,
Мов зняті з обігу монети.
Дівчата, жаль мій відціля,
Послухайте і знатимете,
Чому тепер скінчилась я,
Мов зняті з обігу монети.
57
Таку науку подає
Та, що уміла чарувати;
Чи зле, чи добре — так, як є
Я дав Фременові списати.
Він — писар мій забудькуватий,
Вразливий, недурний кумпан,
Як спорим — шлю його до ката:
Який слуга, такий і пан.
58
Я знаю, звикли небезпеки
Услід за любощами йти;
Ще піде хтось на супереки,
Гукаючи: "Гей, не крути!
Якщо обмани тих, що ти
Назвав, знецінюють кохання,
То ті страхи від дурноти,
Бо ті жінки не варт зідхання.
59
"Лише за гроші їх любов,
Їх любиться лише хвилини;
Хто б не прийшов — їм добрий лов,
Їм сміх, кишеня ж бідна гине.
За здобиччю із них кожна лине,
Та є чимало ще жінок
Без плями, й чесні їх мужчини
Хай бавлять — не тамтих дівок".
60
Як хтось таке мені промовить,
Скажу: нівроку в нього рот,
Та й висновки його готові,
Мовляв, щоб досягти висот,
В любові важкий скарб чеснот;
А я спитаю: чи дівчатка,
З якими розмовляв стокрот,
Цнотливі не були спочатку?
61
І справді, чесні всі були,
Без жодних закидів, без плями,
І правда, що, як почали,
То кожна з тих жінок між нами
Взяла, ще як не мала фами,
Хто був — пан, клерк чи мніх який,
Щоб загасить любови пламень,
Як свят-Антонів жар, палкий.
62
Тож, як з'ясовано в Декреті,
Їх любчики любили їх;
Вони кохали їх в секреті,
Не допускаючи чужих.
Але любов кінець постиг:
Бо та, що одного кохала,
Геть знудилася ним і всіх
Кохати раптом забажала.
63
Причиною, гадаю, тут
(Не ображаю з пань нікого)
Жіночої натури суть,
Яка кохання жде палкого.
Я не кажу тут більш нічого,
Лиш те, як в Раймсі і Труа
Чи в Ліллі ставляться до цього:
"Чотири майстри — це не два".
64
Так за носи коханців водять
Ті дами — й гонять до ста лих;
Така коханцям нагорода:
Усе довір'я гине в них,
Хоч був обіймів жар палких.
"Із воєн, ловів, поцілунків —
Таке переконання всіх —
Утіхи мало, більш фрасунків".
Подвійна баляда
Нуж, у любовний мчи танець,
Шукай забав несамовитих,
Не ліпший станеш накінець,
Лиш буде в голові дзвонити.
Любов бо творить шал неситий:
Цар Соломон склонивсь божкам,
Самсон очиці мав розбиті.
Щасливий, хто не любить сам!
Орфей чудовий голос мав,
На (сопілках він грав усяких,
З любови ж мало не пропав
В чотироглавого собаки.
Нарцис же годувати раки
Пірнув на саме дно к' линам,
Любов і дурощі — однакі.
Щасливий, хто не любить сам!
Сардан, той лицар давніх днів,
Що Кріт колись добув багатий,
Зробитись жінкою хотів
І льон з дівчатами сукати.
Давид, що вмів пророкувати,
Як стегна раз його очам
Відкрились, страх Господній стратив.
Щасливий, хто не любить сам!
Амнон збезчестити посмів
Сестру Тамар, що на прохання
Прийшла покуштувать млинців, —
Ця кровосуміш — злодіяння.
А Ірод рік — і свят-Йоання
Глава за марний впала крам —
За танці, джиґи і співання.
Щасливий, хто не любить сам!
Тепер про себе щось речу:
Мене мов шмаття в річці била
Любов, тож далі не змовчу.
Яка ж біда це спричинила?
Восельська Катеринка мила!
Ноель, той третій, теж був там,
Йому дам доброго кропила.
Щасливий, хто не любить сам!
Скажіть: невже той парубчак
Колись би кинув катеринки?
Ні, хоч горів би, мов відьмак,
На помелі, — він ні хвилинки
Не перестане лити слинки.
А все ж, лиш бевзь би вірив вам,
Будь ви брюнетки чи бльондинки.
Щасливий, хто не любить сам!
65
А та, котрій колись служив
Я серцем, вірним голуб'ятком,
Що в ній для себе я зустрів
Лиш журб і болів подостатком,
Коли б на зустрічів початку
Розкрила задуми свої,
Я б, може, викрутився гладко
Із пастки хитрої її.
66
Як починав я їй звірятись,
Вона прислухувалась лиш,
Не пробувала сперечатись,
Що більш, тулилися щільніш,
Щоб воркувати приємніш.
Так серед любощів розкрити
Вона змогла мене певніш,
Щоб з мене дурника зробити.
67
Вона вигадлива була:
Це є не це, а те, крутила,
Не борошно це, а зола,
Цей кінь — не кінь, але кобила,
Ця цегла — мусянжова брила,
Ця в грі паршива карта — туз,
Як всі дурисвіти, дурила
І підіймала все на глуз.
68
Верзла, що хмари — це телиці,
Що небо — з міді казанок,
Що вечір — ранні світ-зірниці,
Що хрін — зелений огірок,
Що у свині не хвіст — млинок,
Що яблучник — вино коштовне,
Що зашморг ката — звій ниток,
А пііп пузатий — дам любовник.
69
Так мною кидала любов,
Аж геть мене від себе вергла,
Хто в світі іншого б знайшов,
{Хоч би як срібло був чи перла),
З кого любов би таік обдерла
Усе і закрутила ним
І що не став би, як тепер я,
Коханцем прогнаним, смішним.
70
Я проклинаю всі кохання,
На них огнем і кров'ю йду,
Вони бездумно на страждання
І смерть вели мене бліду.
Тож скрипку геть під стіл кладу,
Кінець з коханцями палкими!
Якщо я був у їх ряду,
Клянусь, я більше вже не з ними.