Великий заповіт

Страница 5 из 12

Франсуа Вийон

71
Я пір'я по вітрах пустив,
Хто хоче, хай біжить ловити.
Але покину цей мотив,
Щоб раз почате закінчити.
Як хтось спитає, як ганьбити
Я міг відважитись любов,
Слова згадаю знамениті:
"Вмираєш — правду в очі мов"!

72
Вже чую згаги жар смертельний,
У харкотинні — білий слиз,
Мов тої вовни жмут кудельний.
І що скажу? Хіба, що скрізь
Я мохом для дівчат обріс,
Для них я вже не чустрий когут:
Мій голос — скрип старих заліз,
А я ж зелений ще, їйбогу!

73
Нехай же дяку прийме Бог
І — Так Тібо за зимну воду,
За те, що пхнув мене у льох,
Ще й гризти дав гіркого плоду
В заліззі... Як спімну ту шкоду,
Молюсь за нього. Знаю, як:
Хай Бог йому, як нагороду,
Дасть те, що мислю... й далі так.

74
А все ж йому не зичу лиха,
Будь славен він і капітан,
Також суддя, його потіха,
Приємний, завжди милий пан.
Я обмину тут інший сан,
Крім майстра Роберта малого.
Мені так любий весь той стан,
Як рід шахрайський любий Богу.

75
Я тямлю (хвален Бог повік!),
Що склав я, в путь зібравшись вільну,
У п'ятдесят і шостий рік,
Записки, що їх самовільно
Звав Заповітом дехто мильно;
Це не моя словесна гра.
Та скрізь я чую невідхильно:
Не кожен пан свого добра.

76
Не відречусь писань тих зараз,
Хоч я усе на карту склав;
У спочуванні до Бастара
Де Бара іншим я не став.
Три сінники йому я дав,
В додатку ще старі рогожі,
Щоб під коліна підв'язав,
Тоді триматись краще зможе.

77
Коли б дістати хтось не зміг
Те, що йому в леґаті дав я,
Розпоряджаюсь: у моїх
Нащадків хай ті речі правлять.
А хто вини? Усі їх славлять —
Моро, Провен, Робен Туржі.
Їм власне ліжко записав я,
Цей дар тяжить на їх душі.

78
Отож, ні слова вже від мене,
Останню волю я зроблю
Перед заслуханим Фременом,
Якщо не спить він, заявлю,
Що всім я щось передаю
В моїй новій цій духівниці,
Лиш сповіщати не велю,
Хіба, у Франції, в столиці.

79
Вже чую в серці крови спад
І ледве можу говорити.
Фремене, ближче ложа сядь,
Щоб не підслухав хтось неситий;
Бери чорнило, пера, зшити,
Пиши, що подиктую я,
Дай потім копії зробити;
Остання воля ось моя:

80
Пишу в ім'я Отця і Сина,
Народженого з Діви нам,
Святого Господа в вершинах,
Що з Духом володіє там.
Він спас те, що напсув Адам
І грішниками небо здобить...
Блаженний той, хто вірить сам,
Що Бог святих з померлих робить.

81
Бони були уже на дні,
Засуджені на кару вічну,
їх тіло — гниль, душа — в огні,
Ким не були б вони фактично.
Сюди не вчислені критично
Пророки й патріярхів ряд,
Яким, як бачу це логічно,
Зади ніколи не горять.

82
Хтось на цьому озветься слові:
"Як смієш говорити так,
Не бувши кутим в богослов'ї?
Так метикує лиш мудрак".
На іце я відповім: "Однак
Ісус послав не на перини
Багатого, а до чортяк,
А Лазар взнісся на вершини".

83
Як Лазар би в огні горів,
Багач його б не став просити,
Щоб той хоч пальця замочив,
Язик йому, охолодити.
П'янюзі, що, для оковити
Сорочку б у шинку продав,
У пеклі й чарки не купити.
Від мук таких нас, Боже, збав!

84
В ім'я Господнє, як казав я,
І в Матері його ім'я,
Хай буде все, що написав я,
Безгрішним, — вже ж як привид я.
Це ласка, Господи, твоя
Мене спасала від холери.
Все інше обійду здаля,
Мої слова ось на папері.

85
Найперше, Трійці Осіянній
Підношу душу я свою
І милосердній Нашій Пані,
Що є Господнім домом, шлю.
Всієї ласки я молю
В Дев'яти гідних Сил Небесних,
Хай душу занесуть мою
Пеіред найвищий Трон чудесний.

86
Теж, матері-землі їсирій
Своє заповідаю тіло:
Не нажереться черв лихий,
Бо часто з голоду терпіло.
Хай зараз вириють могилу:
З землі прийшло, і в землю знов;
Усе, куди б не заблудило,
Вернутись хоче до основ.

87
Також, Ґійом Війон мій любий,
Що другим батьком був мені,
Що, наче матінка, голубив
Мене — дитятко в пелені,
Що часто з юшки на огні
Тягнув мене — й не рад з нової,
Якому кланяюсь: е, ні,
Сам вихлепчу те, що накоїв, —

88
Отримає мій книгозбір
І мій Роман про бздо чортяче,
Ґі Табарі списав цей твір,
Ні слова не переіначив.
Востаннє під столом я бачив
Його у зшитках. Хоч творив
Я в іпоспіху, та недостачі
Тут зміст важливий заступив.

89
Вкінці, моя убога мати,
Якій я журб завдав гірких,
Щоб Богоматір звеличати,
Хай прийме цю з баляд моїх;
Не маю інших я міцних
Фортець ні для душі, ні тіла,
В час, як недоля зіб'є з ніг, —
Не має й матінка похила:

Баляда для ублагання богородиці
Царице неба і всього земного,
Володарко підземних трясовин,
Прийми мене, хрищеницю убогу,
Впиши у вірних вибраний загін,
Хоч я й негідна досягти вершин.
Твої щедроти зможуть, Божа Мати,
Тягар гріхів з душі моєї зняти,
Без ласк Твоїх не зріть душі моїй
Небесних брам. Не хочу я брехати:
До смерти житиму у вірі цій.

Скажи своєму синові: до нього
Іду я, бо за мене згинув він;
Спаси, як Єгиптянку, ту небогу,
Як Теофіла, що з усіх провин
Був звільнений, хоч душу на загин
Чорти купили в нього, душохвати.
Не дай мені такого зла зазнати,
О Діво, Ти, що дар причасний свій
Нам принесла, незаймано початий:
До смерти житиму у вірі цій.

Я жінка проста і дурна, нічого
Не знаю, книг не звідала глибин,
Та в церкві, у якій молюся Богу,
Я бачу образ райських верховин,
Там грішні в пеклі дивляться зі стін,
Тут радісно, там страшно поглядати.
Богине! Дай убрати райські шати,
Ти, до якої лине грішних рій,
Без лицемірства, вірою понятий:
До смерти житиму у вірі цій.