Де шкотський той король, що, вість
Несе, у кольорі червонім
Мав пів лиця, мов аметист,
Від підборіддя аж до скроні?
Де Кіпру цар на моря лоні
І де гішпанський володань
(Забув, як звався той в короні),
І де відважний Шарлемань?
Та марно трачу я свій хист;
Цей світ в оман живе полоні,
Усіх нещадна смерть поїсть,
Не висмикнешся від погоні.
Спитаю ще без церемоній:
Де Владислав, що з чехів дань
Збирав? Де дід його у броні?
І де відважний Шарлемань?
Де дівсь Клякен, владар Бретоні?
Дофін Овернський, без вагань,
І добрий дюк ув Аленсоні?
І де відважний Шарлемань?
Інша баляда
(старим стилем)
Где єсть святіший папеж той,
Что в мітрі, в ризі златошитій,
Носил епітрахил святой,
Той, что когди бивал сердитий,
Бил ним диявол в шию битий?
І он, і служка — до пори
Живет і будет в пил заритий,
Ох, все розносять проч вітри!
Где нині цареградский цар,
Той імператор златорукий,
Где честний Франції владар,
Перевишаючий всі дюки?
Он на хвалу Господной муки
Здвигал святі монастири,
Всі слушали єго науки, —
Ох, все розносять проч вітри!
А где Дофін з Кгреноблю, з В'єн,
Храбр і розумен? Где панове
З Діжону, з Долю і з Сален,
Где найстарійнгі їх синове,
Где товариство їх войскове,
Пахолки їх для трубной гри?
Чи всяк вина напился повен?
Ох, все розносять проч вітри!
І принцом смерть суждена срога,
Хоть стіни когтями дери,
Живущим всім єдна дорога, —
Ох, все розносять проч вітри!
42
Як папи, королі й княжата,
З утроби зроджені княгинь,
Заклякли у гробах багатих,
Своїх позбувшись володінь,
То я б, сарака рейнський, тлінь
Мав обминути? Воля Божа;
Та що я втіх пізнав глибінь,
Мені смерть праведника гожа.
43
Не вічно в світі ми живем,
Як злодій думає багатий,
Чи круть, чи верть — а всі помрем.
Старий щеі міг би втіху мати,
Що в молодості вмів блищати
Дотепністю; та як би лад
На старість знов погарцювати,
То всі сказали б: варіят!
44
Тепер таким на жебри треба,
Життям бо змушені важким.
Вони благають смерти в неба
Із серцем хворим і старим;
Страх перед Господом святим
Єдиний додає їм сили,
А то, законів божих стрим
Забувши, ще б себе убили.
45
Хтось веселун бував колись,
Тепер що скаже — все немиле,
Старі мавпи нелюбі скрізь,
Ґримаси їх осточортіли.
Як мовчки голову похилить,
То скажуть: скапцанів старий;
А бовкне слово, — хтось пришпилить:
Знов січку ріже. Боже, крий!
46
Також ті жіночки старенькі,
Що й жити вже набридло їм,
Дівчат лукавих молоденьких
На місці бачивши своїм,
Питають Господа, яким
Він правом їх зробив старими?
Але Господь у спорі цім
Мовчить, щоб не програти з ними.
Стара оплакує свої молодощі жалі гарної збройовниці
47
До мене скарга долетіла
Збройовниці, яка була
Колись красунею й хотіла
Щоб знову молодість прийшла:
"Ох, старосте, зрадлива, зла,
Твій крок так швидко поступає!
Собі я смерти б завдала,
Але за руку щось тримає.
48
"Мені хтось владу відібрав
Усіх красою чарувати,
Людей торгівлі, церкви, прав;
Хоч би який був хто багатий,
Все був ладен мені віддати,
Хоча б і жалував відтак,
За те, чого сьогодні мати
Дарма не хоче і жебрак.
49
"Я багатьох за ніс водила,
Бо страх немудра ще була,
Одного жевжика любила
І догоджала, чим могла.
Хоча я іншим допекла,
Їйбо, кохалася в хорошім,
Та це була людина зла,
У мене він любив лиш гроші.
50
"Хоч він мене нізащо мав,
Хоч копав, я його кохала,
Хоч по землі мене тягав,
Я не жаліла, все чекала,
Що скаже, шоб поцілувала.
Лайдак безсердний, мов на сміх,
Мене пригорне... Я прощала.
Та що лишилось? Стид і гріх.
51
"Вже він помер, літ буде з тридцять,
Я сива і стара снуюсь,
Буває, давній час присниться
І я ще більше зажурюсь.
Як часом гола подивлюсь
На себе щ дзеркало й побачу
Ягу скоцюрблену якусь,
То мало розуму не трачу.
52
"З чолом що сталося гладким,
З ясним волоссям, із бровами,
Із поглядом моїм сяйним,
З очима, хитрими ловцями;
З тендітних ушок мушельками,
Із носиком, тонким як хруст,
З чистеньким личком, з рум'янцями,
Із вишнями чудових уст?
53
"Де плечі ті, мов шовк гладенькі,
Рук витонченість молодих,
Маленькі груди, зад кругленький,
Бсе створене для чарівних
Турнірів — любощів палких,
Широкі ібедра і скарбниця
На стегнах повних і тугих,
Що у садку малім таїться?
54
"Чоло все зрите, в косах — сніг,
Злиняли брови, згасли очі,
Що бісики пускали й сміх, —
Злощастя купчиків охочих;
Скарлючивсь ніс, колись урочий,
У вухах клоччя стало сторч,
Запалі лиця блідість точить,
Сушні уста, на шиї — морщ.
55
"Такий кінець краси людської;
Рамена й пальці — кістюхи,
На плечі виліз горб дугою,
Не груди — звислі бовтюхи;
Як тісто, бедра. Скарбик — пхе!
А стегна — вже не стегна чисті,
Якісь засохлі макухи,
Ще й мов ковбаси ті, плямисті.
56
"Баби нещасні і дурні,
Над давніми поплачмо днями,
Ми, що навпочепки сумні
При іватрі збилися гуртами
Над димними конопляками;
Які ж були красуні з нас!
Та наш вогонь погас без тями
І все зім'яв нещадний час".
Баляда і поука гарної збройовйиці дівчатам утіхи
Ти, Рукавичничко чудова,
Що в мене вчилась стільки літ,
І ти теж, Б'янко Шевчукова,
Вже вам отямитися слід.
Направо, ліво — всіх ловіть
Безжалісно, кого знайдете,
Старих бо не цінує світ,
Мов зняті з обігу монети.