Одного разу він одержав на кухні в казанок пісного супу, а на верхню кришку казанка — ложку галушок. Така була, за малими винятками, щоденна їжа солдатська. З цим добром він ішов по мокрих брудних сходах на другий поверх казарми, до своєї кімнати. Біля стіни стояв незнайомий солдат з іншого взводу, як виявилось потім, з ложкою в руці. Коли Микола порівнявся з ним, солдат вхопив ложкою трохи Миколиних галушок, але так незграбно, що Микола мало не випустив з рук усього казанка, а солдатові випали ці галушки з ложки на сходи. Одначе це його не збентежило. Він блискавично зібрав їх зі сходів разом з гряззю і з'їв. Миколу так вразила ця сцена, що він віддав солдатові решту галушок, і той, божевільно усміхаючись, проковтнув їх умить.
Голод зводив з розуму, солдати раді були іти на фронт, щоб тільки одержати нову, кращу одежу і похідний пайок. У казармі чекала всіх голодна смерть.
Господарем роти у казармі був фельдфебель П'єцух, права рука командира роти. Це був не старий ще, ситий, червоний блондин з білими короткими вусиками. Закінчивши військову службу, він залишився на понадстрокову, а що умів вислужуватись і годив начальству, то скоро на його комірі з'явились дві білі зірки. Добившись звання капрала, П'єцух знущався з новобранців. Він немилосердно муштрував їх, брав від них хабарі, влаштовував за гроші відпустки, а потім приймав від відпускників подарунки, тобто забирав все те, що їм давали на дорогу і до казарми мами і батьки, сам давав вищому начальству, і скоро на його комірі забіліла третя зірка. Перед самою війною дістав ще жовтий пасок на комір, тобто відзнаку фельдфебеля — найвищу відзнаку, яку міг одержати унтер-офіцер у мирний час. За вислугу літ він одержав велику срібну медаль, одну із високих нагород в австрійській армії, і коли вибухла війна, П'єцух залишився при кадрі для вишколу новобранців і резервістів, яких забирали до війська мало не що два місяці. Діставши чин фельдфебеля і господарство роти, він оженився з підстаркуватою вдовою, власницею невеличкого будиночка недалеко від казарми, і зажив спокійним сімейним життям. Війська ворожі до його дому не доходили, на фронт його не брали, він жив і славив бога, що війна триває. П'єцух був побожною людиною, як ї личило солдату католицького цісаря. Одначе це не заважало йому обкрадати солдатів.
Одного разу, побачивши Миколу на подвір'ї, він покликав його до себе.
— Яка у вас освіта? — спитав, коли Микола підійшов і віддав йому честь по-військовому.
— Середня, пане фельдфебель,— відповів Микола. Фельдфебель помовчав.
— Вас чекає або офіцерська школа, або фронт,— сказав він по хвилині.
— Я не прагну в офіцери,— промовив Микола. Фельдфебель покрутив носом.
— В мирний час, дійсно, ваш брат, студент, чомусь не прагне до цього звання, хоч це й найпочесніше з усіх. Офіцер має право з самим цісарем за один стіл сісти.
— Але не сідає, — перебив Микола.
— Я кажу, має право. Якби кожен з офіцерів сідав з найяснішим паном за стіл, то який би то стіл мусив бути! Так от, в мирний час одне, а тепер, у воєнний час, це цілком інша справа. Перш за все навчання в школі дає на півроку відстрочку від фронту, а це щось значить.
Микола слухав і не знав, до чого веде цей хитрий мужик, що він має на увазі і чого він хоче. Він знав, що без власної вигоди фельдфебель з ним говорити не буде.
— Так ви куди хотіли б, в офіцерську чи на фронт?
Дістати відстрочку від фронту на півроку багато значило, і тому Микола спитав, що треба для того, щоб потрапити у школу.
— Що треба, що треба,— повторив фельдфебель.— Певне, що щось треба,— засміявся він.
Микола зорієнтувався, що ГГєцух хоче хабара. Не добираючи виразів, він сказав:
— Багато грошей я не маю. Якщо там треба кому купити горілки чи вина, я на це дам, а більше ні. Мій батько не капіталіст, а учитель, який три роки сидів без роботи в окупованій країні, від нього я брати не можу, а те, що маю в кишені, дам.
Так за невеликі гроші була куплена командировка в офіцерську школу в Єгерндорфі, старовинному німецькому місті в мальовничій гірській місцевості, прикрашеному готичними церквами, віллами, мисливськими будиночками, порозкиданими по уступах гір, захованими серед зелені дерев, з-поза яких виглядали де-не-де верхи червоних дахів та шматки білих стін.
Офіцерська школа знаходилась у селі Кротендорфі, що було властиво передмістям Єгерндорфа, або його продовженням. Микола приїхав на вокзал уранці і з невеличким чемоданчиком у руках пішов у село шукати школу.
Йому показали її зразу, на початку села. її було видно здалека: стояла на горі між деревами, в будинках колишнього фільварку. Микола ішов поволі, поспішати було нікуди, а день стояв чудовий. У квітні в тих місцях давно вже весна.
Серединою села йшла прекрасна мощена дорога, а обабіч дороги, замість хат, які ми звикли бачити в наших селах, біліли вілли, переважно в зіпсованому готичному стилі, з потугами на наслідування старовинних особняків феодалів, які зустрічались у Єгерндорфі, з гострими вежечками, з фасадами, закінченими високими трикутниками, обвиті виноградом та іншими в'юнкими рослинами. Перед кожною віллою були розбиті клумби, квітники, біля яких зараз порались жінки-селянки, власниці цих вілл: копали землю, скородили, підв'язували троянди, яких багато тепер було перед кожним домом, обрізували сухі гіллячки на декоративних і фруктових деревах.
Миколу дивувала чистота і охайність села, він заглядав у подвір'я, як правило, вистелені рівними кам'яними плитами, на яких подалі від вулиці стояли господарські будинки, всі муровані, криті черепицею, такі ж охайні, як і житлові будинки.
Зустрічав Микола мешканців села, переважно літніх чоловіків, що їхали кованими возами, запряженими парами ситих коней, з плугами і боронами, на поля. Вони були в робочих блузах, переважно з люльками в ротах, поважні, як і їх великі ситі коні. Видно було, що вони не бачили війни.
В школі Микола не застав нікого, слухачі школи були на польових заняттях. Зайшов у канцелярію, здав документи. Тут уже були попереджені про його приїзд телеграфом з Бєльська, і його, високого ростом, призначили до першої роти. Черговий по школі завів його до казарми і показав ліжко. Поки майбутні офіцери вернули з занять, він уже встиг одержати в цейхгаузі постіль і застелити своє ліжко так, як у сусідів, тобто згідно з приписом, який панував у школі. О дванадцятій годині роти повернулися з занять. Марширували повзводно, зі співами. Здалеку ще він почув співи і був приємно здивований, що майже всі взводи співали українських пісень. Школа складалася з чотирьох рот, по сто чоловік у кожній; роти ділилися на чотири взводи кожна. Взводом командував на заняттях офіцер не нижче лейтенанта, відповідав за взвод у казармі так званий унтер-офіцер за фронтом, звичайний слухач школи, який знав добре муштру, хоч не мав ніяких відзнак на комірі і був1 простим солдатом. Такого унтер-офіцера за фронтом вибирав собі сам командир взводу по симпатії. Коли учні офіцерської школи, як і всякі учні, зі сміхом і криками вбігли в кімнату, Микола дуже зрадів, пізнавши серед них Михайла Лукаша, якого давно не бачив і забув про його існування. Хлопці сердечно обнялись і поцілувались, а далі Михайло почав знайомити його з рештою товаришів по взводу. Тут були представники майже всіх національностей, що заселяли Австрію,— чехи, словаки, угри, німці, поляки, а найбільше українців. До Миколи підійшов зразу і заговорив високий, далеко старший від нього солдат, на прізвище Карп'юк, якого німець-офї-цер, як потім чув Микола, кликав Карпінк, тому що вимовити це прізвище німець не спромігся.