— А ти не слухай,— образилась Надя.
— Хай би тільки вижив, а тоді нехай буде, чий хоче,— сказала Тася, щоб утихомирити подружжя.
Владикові цікаво було почути, що було в записці, яку знайшла Тася, а тут Надя пристає з дрібницями.
— Все, що для вас, чоловіків, дрібниці, для нас, жінок, має першочергове значення.
— Ну добре, добре, що було в записці, Тасю? — спитав Владик.
Тася повторила зміст записки. Чоловіки задумались.
По добрій хвилині Хома сказав, що цим доведено непричетність Миколи до контрреволюційної організації. Кров'ю доведено.
— Він і не потребував доводити,—заперечив Владик.
— Як ні? Викликали ж.
— Викликали як свідка, а не обвинуваченого. Ви не плутайте.
У дверях показалась санітарка і попросила говорити тихіше.
Чоловіки обірвали розмову.
— Як іде операція? — спитала Тася, неначе ця санітарка, сидячи в передопераційній, могла знати більше, ніж вона сама.
Дівчина сказала, що операція повинна скоро закінчитись, бо триває вже довго, і зачинила за собою двері.
Відвідувачі поринули кожне в свої думки, але всіх об'єднувало одно бажання, щоб хворий вижив.
Минуло ще з півгодини у важкому, гнітючому чеканні, і нарешті візок з оперованим Миколою викотили з операційної. З того, що оперованого повезли в палату, видно було, що він живий. Ще кілька хвилин напруженого чекання, поки хірург мив руки, і нарешті він з'явився в приймальній, зустрінутий чотирма людьми, що з затаєним диханням чекали його вироку.
Лікар усміхнувся і сказав:
— Буде жити.
— Спасибі вам,— витерла сльози Тася.— Отже, ще не все втрачено. Ще справдяться надії.
1959-1962 рр.
Кінець другої книги