Що ж він скаже сьогодні коханій? Які аргументи приведе, щоб переконати її в необхідності відстрочити шлюб? Вона, нарешті, може зневіритись, може подумати, що він шукає штучних приводів до розлуки. Бо не можна такої справи відтягати до безконечності.
Поки Микола сидів і думав над своїм невеселим становищем, погода почала несподівано швидко псуватись. Сонце, що недавно так ласкаво поглядало на світ, закрили густі олов'яні хмари, і вся природа враз змінилась: парк став сірим, холодним, буденним, з півночі подув різкий морозний вітер. Збиралось на дощ. Микола зірвався з лавки, глянув на годинника. До приходу Тасі залишалось небагато часу, а треба було ще доїхати до міста, пообідати нашвидкуруч та й купити якогось печива для дорогої гості. Він не боявся, що вона, не заставши його, буде чекати під дверима, бо мала ключі від його помешкання, хіба що забула б узяти їх з дому. З того часу, як вона стала вже його офіціальною нареченою, а ті заручини відбулись на бажання матері Таїси майже за старим звичаєм, вона заходила до його помешкання, коли його й не було вдома, щоб поприбирати в хаті, а часом і зварити дещо до його приходу. До офіціального запису в загсі залишались раховані дні, і сьогодні він мав знов відтягнути цей обряд.
Поки доїхав з парку до міста, поки пообідав та й накупив дечого на підвечірок, надворі уже стемніло. Сподіваного дощу не було, але вітер дув холодний і провіщав сніг. Вулиця, на якій мешкав, була майже безлюдна. Недалеко від його дому на розі провулка стояв якийсь чоловік, мабуть, когось піджидаючи. Микола не звернув на нього уваги, тим більше, що лице людини на таку віддаль і в присмерку важко розпізнати. Його цікавила перш за все Тася, і він поспішив глянути на вікно, чи світиться в хаті. Але в кабінеті, що виходив вікном до вулиці, і в їдальні ще не світилось, значить, Тася ще не приходила. Тоді увійшов у свій під'їзд.
В помешканні, в якому незабаром опинився, було тихо і затишно. По чистих вигладжених занавісах на вікнах, яких не було вранці, по квітах у вазочці на столі, по чистоті в приміщенні пізнав руки дбайливої жінки. Це вже робота не двірнички. Тут господарила майбутня господиня його дому. Вона вже була і кудись вийшла. Скоро буде. Він швидко скинув верхній одяг, і тільки встиг покласти на стіл пакунки, як у передпокої різко забряжчав дзвоник. Тася так не дзвонила. її дзвінки короткі і не такі різкі, але Микола не мав час:у про це думати, він сподівався її, нікого іншого, і тому, не гаючись, побіг до дверей. Не питаючи, хто дзвонить, тремтячими руками відчинив двері і прикипів на місці. На порозі, замість любимої жінки, стояв Нечай. Він був без бороди і без окулярів, такий, яким його бачив Микола перший раз у себе. На блідому аскетичному обличчі пришельця горіли, мов два вуглики, його очі. Поки Микола встиг опам'ятатись і заявити протест проти нахабного вторгнення, гість уже був у коридорі.
— Чого вам? Чого вам? — крикнув Микола.— Ідіть собі геть! Геть звідси!
Але замість відповіді він почув різкий тріск, який буває від ламаної сухої деревини, запах диму і біль у грудях. Микола втратив притомність і повалився на підлогу...
Прийшов до пам'яті, коли відчинились вхідні двері і подуло холодним повітрям. Дзвінка не чув.
Тася подзвонила, як завжди, але, не дочекавшись, щоб їй відчинили, відкрила двері своїм ключем.
Не важко вгадати, що відчула жінка, побачивши коханого долі, в крові. Але це була мужня жінка. Першим непереможним почуттям було врятувати людину, і вона кинулась до пораненого.
— Що з тобою, рідний? — лепетала.— Що ти наробив?
Вона була певна, що Микола сам хотів заподіяти собі смерть. Вона знала його нервовий стан останнім часом, і її здогади були недалекі від правди. Але Микола заперечив легеньким порухом голови.
— Нечай,— прошепотів він.
Тоді вона зрозуміла, чия це робота. У хаті перед її приходом був ворог. Погрози Зої Іванівни здійснились. Микола був у піджаку. Щоб як слід перев'язати рану, треба було його повернути, а це могло ще гірше наробити. Побачивши, що сама не дасть ради, побігла до телефону, викликала швидку допомогу, а тоді повернулась до пораненого. Підклала йому під голову малу подушечку — свій подарунок на його іменини, а більше нічого не могла зробити. Уся пола піджака і сорочка були в крові. їй самій неможливо було добратись до рани. Побігла ще раз до телефону. З лікарні їй відповіли, що швидка допомога виїхала. І справді, тільки вона поклала трубку, як прозвучала сирена під вікном. Через кілька хвилин з'явився лікар з санітарами. Коли вони підняли пораненого з підлоги, Тася побачила долі папірець, що був закритий полою піджака. Вона підняла його і сховала в кишеню. Вона все ще не була певна, чи не сам стріляв у себе Микола. Можливо, в папірці була його остання воля. Упевнившись, у яку лікарню повезуть Миколу, вона пішла в кабінет і прочитала, що було написане в записці. Там було надруковане на машинці таке: "Зрадникові нації, ворогові народу і церкви смерть". Підпису не було, не було й дати. Тася знов зняла трубку і подзвонила про випадок у Державне політичне управління, а потім — Сміленьким.
Не минуло й години, як у приймальній великої міської лікарні зібрались друзі Миколині, чекаючи кінця операції.
Почувши про нещастя від Тасі, Владик дав знати Хомі, і вони всі троє, Владик з жінкою і Хома, на таксі приїхали в лікарню.
Тасю застали вже в приймальній, ходила схвильована з місця на місце, прислухаючись до кожного шелесту в передопераційній. Просилась туди, але санітарка мала наказ не впускати.
— Як його справи? — спитав пошепки Владик, переступивши поріг приймальної.
Тася здвигнула раменами.
— Чи я знаю? Лікар швидкої допомоги сказав, що куля пройшла в п'яти сантиметрах від серця. Але поки я прийшла, він дуже зійшов кров'ю. Скільки він лежав з простреленими грудьми, не можу знати.
— Коли б не ти, він, може б, вже й не жив,— сказала Надя, цілуючи заплакане личко подруги.
— Може. Така його доля.
— Яке щастя, що ти з'явилась у нього,— не вгавала Надя.— Тепер він твій навіки.
— Залиш її в спокою,— сказав Владик, незадоволе-
но глянувши на дружину.— Знайшла місце і час бавитись у пророцтва.