— Ні, не присягав.
— Як так?
— Так вийшло, що не присягав.
— А цей хто? — показав офіцер на Івана.
Іван хотів відповісти, але Андрій не дав йому говорити, боячись, щоб той чого не наплутав.
— Це дезертир перед австрійським військом.
— Як це зрозуміти?
— Австрійці підходили до його села, а він живе біля кордону. Не хотів в австрійському війську служити, втік сюди, на Україну. З ним я зустрівся в дорозі і взяв з собою. Поробить у мене, оженю, і буде хазяйнувати.
— Так-так, — похитав головою офіцер. — Добра казочка.
— Це не казочка, пане начальнику, а щира правда, — промовив Андрій, та так переконливо, що сам начальник задумався.
— Покажіть ваші документи, — сказав він.
— У мене тільки солдатська картка.
— Покажіть.
Андрій подав офіцерові свою солдатську картку. Прочитавши її, офіцер звернувся до Івана.
— Що в тебе?
У Івана було свідоцтво, що він громадянин села Довге, закінчив учительську семінарію в Тернополі і має право займати посаду вчителя. Факти збіглися зі словами солдата.
Офіцер подумав хвилину і віддав затриманим їхні документи. По його втомленому і байдужому обличчю видно було, що йому набридла і війна, і цей штаб, і ці люди, що прийшли.
— Вістовий! — крикнув він. Вістовий увійшов і став біля порога.
— Відведіть їх до отамана, хай вирішує, що з ними робити. Я не маю часу з ними бавитись. Ідіть, — звернувся він до затриманих.
Отаман не сподівався цього вечора гостей. Він недавно вернувся з лазні, випив самогону, закусив і тепер попивав квас. У хаті було тепло натоплено, затишно. Отаман сидів тільки в штанах, капцях на босу ногу і вишиваній сорочці. Біля нього в невимушеній позі в легенькій одежі напівлежала сестра-жалібниця Клава. Коли ввійшли з вістовим Андрій і Іван, він схопився на ноги і, п'яно хитаючись, втупився невидющими очима в прибулих.
Що кинулось хлопцям в очі, так це пасмо волосся на голеній голові отамана, так званий оселедець, який носили колись запорожці. Цей оселедець чимсь був напомаджений і укладений кокетливо на лобі, як у Богуна на картині.
— Хто дозволив увійти? — крикнув грізно отаман.
— По розпорядженню начальника штабу привів їх,— доповів переляканий вістовий.
— Що це, комуністи? — показав на прибулих.
— Нікак нєт! — крикнув з переляку стару солдатську фразу вістовий і, зразу опам'ятавшись, додав: — Точно не відомо.
— Що ви, самі розібратись не вмієте? — верещав отаман.— Коли комуністи — розстріляти, коли не комуністи — відпустити!
Вістовий і затримані вилетіли вмить за двері.
15
Микола Гаєвський стояв у черзі перед австрійським військовим цейхгаузом, щоб одержати солдатський мундир.
— Скидай лахи, бери мундир! — кричав капрал на вишикуваних перед цейхгаузом новобранців.
Новобранці по черзі підходили до дверей складу, скидали свою домашню одежу, зв'язували її, прив'язували дерев'яну бирку, на якій рахунковий фельдфебель 1 писав номери і їхні прізвища, а помічник його, рахівник в солдатському мундирі, видавав мотлох, позбираний з різних полків, постяганий з трупів на полях боїв: кітелі і штани, подірявлені кулями, брудні, заляпані, а деякі зі слідами засохлої крові. їх страшно було в руки брати, але протестувати в армії не можна. Кожний солдат брав чергову в'язку, в якій був кітель, штани, шапка і шинеля, і відходив, а за ним йшов другий, третій. Не краще було і з черевиками: їх видавали з купи, попарно пов'язані, не турбуючись про те, чи підійдуть вони на ноги тому, кому видавались. Новобранці самі між собою потім мінялись черевиками і підганяли їх до своїх ніг.
Микола здав свою добру зручну одежу і дістав натомість старий кітель з якогось убитого велетня, а штани з малого, бо коли одягнув їх, вони досягли йому мало не до колін. Було огидно натягати на себе одежу з чужого плеча, та ще зі свідомістю, що вона, може, стягнена з убитого. Черевики одержав обидва з лівої ноги, і коли показав їх фельдфебелеві, він довго думав, що з ними робити, а коли глянув на купу і побачив пару так званих "комотшуге", тобто кімнатних черевиків з полотняними халявками, у яких колись, до війни, ходили солдати тільки в казармі, він узяв непарні, кинув їх на купу і видав Миколі ці, "домашні".
— В них холодно буде,— спробував було протестувати Микола.
— Австрійський солдат не мерзне,— категорично відповів фельдфебель.
Того ж дня Микола написав додому листа з проханням прислати гроші на приватний мундир, бо він не має сили ходити в цій образливій, ганебній одежі. Він знав, що удома грошей нема, що батько четвертий рік без роботи, а все-таки написав, бо не міг витримати наруги, яку вчинила над ним казарма.
На виручку батькам Миколи прийшов давній друг їхній Мороз. Він мав зайвий солдатський мундир і подарував його своєму любимцеві Миколі. Але поки мундир прийшов, Микола носив казенний одяг з убитого австрійського солдата.
Тепер щодня з п'ятої години ранку до пізнього ве-
1 Рахунковий фельдфебель — ротний бухгалтер.
чора відбувалась виснажлива муштра. Як тільки новобранці навчились трохи марширувати, їх гнали на стрільбище. Австрії потрібні були нові і нові полки, вона, готувалась разом з Німеччиною окупувати Україну, Крим, Кубань, а коли вдасться, то й Донську область.
Задуми були великі, військ треба було багато. Навчання солдатів відбувалось прискореним темпом; менше уваги звертали на словесність, гімнастичні вправи, марширування; тепер учили тільки стріляти, розсипатись в цеп, уміти оборонятись від кавалерії, битись в штиковому бою, якого, до речі, завжди страшно боялись австрійці і ніколи не приймали в сутичках з російськими військами.
Зі стрільбища приходив Микола втомлений, голодний, "домашні черевики" зразу промокали від снігу, змерзались іноді так, що їх важко було стягнути. В перші дні Микола думав, що захворіє і вмре. Він не уявляв, що можна ходити цілий день, і не тільки ходити, але й лежати на стрільбищі з мокрими ногами в мороз і не захворіти, а проте не хворів.
Цивільні мешканці Бєльська діставали хліб на картки, і купувати хліба приватно було неможливо. Біля кухні на смітниках блукали голодні, з блідими лицями, запалими очима новобранці і поїдали все, що можна було з'їсти.