Чорне озеро

Гжицкий Владимир

ЧОРНЕ ОЗЕРО

(КАРА — КОЛ)

РОМАН

Переправившись поромом через Катунь, повозка, запряжена парою невеличких лахматих коненят, покотилась швидко по гладенькій, як стіл, і безкраїй, до самих небес, рівнині алтайській.

За Бійськом різноманітили її ще золотисті лани пшениць, такі, що їм кінця-краю не видно, сріблясті простори жит, картопляні поля, вкриті білим квітом, неозорі рожево-зелені килими конюшини, а між ними, мов лати на гігантському покривалі, тут і там поля гречок, проса, кукурудзи. Де-не-де стрічались дерева, поодинці і групами, невеличкі гаї, переліски, а то й далекі села на обрії, а тепер, скільки сягало око, стелилась одноманітна зелена рівнина, без особливих прикрас, але і без них прекрасна. Поперед бігла змійкою дорога, не в'їжджена навіть як слід, бо між двома коліями, вибитими кінськими копитами і колесами повозок, зеленіла ще незаймана смужка, вкрита подорожником і іншими придорожніми травами, з чого видно було, що невеликий рух панував на цих неміряних просторах.

Коней поганяв сам господар, кержак-старовір Ба-саргін Архип Платонович, мешканець села Шульгин Лог, до якого мали доїхати сьогодні ще, поки смеркне надворі.

Басаргін — візник-професіонал, візникує з дитинства; хлопцем з батьком їздив, привчався, а потім, як виріс, сам візником став.

Жінка його, Мавра, господарила вдома, спершу з наймитами, а потім з синами, як підросли: орала, сіяла, збирала, а він їздив. За тиждень робив один рейс до

Бійська і назад. Туди возив вантажі, здебільшого торговельних і кооперативних установ, звідтам брав пасажирів: останніми роками гори алтайські стали любимим місцем туризму і відпочинку. Візникуванням заробляв, як сам казав, тільки на овес для коней, насправді ж залишалось і для нього, і для родини.

Басаргін вів статечний спосіб життя: не курив, ніхто не бачив його п'яним. За це користувався пошаною односельчан і клієнтури. Років йому було під сорок, бо у волоссі, стриженому під скобку, і в русявій бороді попадались уже нерідко сріблясті нитки. Був він понурий з вигляду і маломовний, що йшло врозріз з його професією — візники звичайно балакучі, співучі, принаймні така слава про них. Басаргін був іншої вдачі, що, зрештою, не зменшувало його цінності як візника.

Його пасажир, Дмитро Іванович Смирнов, не страждав від його маломовності, навпаки, здавалось, був задоволений, що настирливими розмовами не заважають йому думати.

Дмитро Іванович ніколи не скучав на самоті, навпаки, часто нудився у не своєму товаристві. Візникові він під час їзди кілька разів ставив питання, але той відповідав неохоче, і Дмитро Іванович перестав його турбувати. Він мовчки оглядав незнайомі місця і захоплювався ними.

"Які простори! Які простори!" — повторяв про себе час від часу з гордістю і радістю, що це простори його Вітчизни.

Дмитро Іванович Смирнов не належав до сентиментальних людей. Життя його було нелегке, але він переміг усі злигодні завдяки своєму здоров'ю, силі фізичній і моральній. Могутня фігура, типове руське обличчя, з незначною домішкою азіатського, з невеличкими карими ласкавими очима, широко розставленими, трохи кирпатим носом, повними губами, енергійною нижньою щелепою і ямкою на підборідді, невисокого росту, широкоплечий, трохи незграбний, одначе з усієї його фігури віяло силою, а попри неї — добротою і ласкою. Він любив поезію, музику, любив природу і розумів ЇЇ. Любив свою неосяжну Вітчизну. Зараз він роздумував, що чекає цей прекрасний, напівпустинний сьогодні край, цю землю, по якій їхав, у найближчі роки, коли ці непочаті, ще незаймані сьогодні землі піднімуть плуги, коли ці безмежні родючі степи засіють, коли тут виростуть радгоспи, коли в елеватори державні потечуть мільйони пудів зерна...

Коні раптом зупинились, і Дмитро Іванович прокинувся від своїх мрій.

— Чого ми стали? — спитав.

Він глянув уперед і побачив, що коні зупинились перед огорожею в дві грубі жердини і що огорожа ця тягнеться вправо і вліво від дороги й не видно їй ні кінця, ні краю. За огорожею паслась досить велика череда, її стерегли два хлопчаки-підпаски і старий пастух, який непорушно маячив удалині на обрії.

Коли коні зупинились, підпаски прожогом побігли до воріт. Вони бігли наввипередки, а за ними, гнались два молоді собаки, гавкаючи на бігу і намагаючись ухопити один одного зубами за шкіру.

— Біжать відчинити нам ворота,— пояснив візник. Пасажир пожвавився.

— Дітвору треба б чимсь пригостити,— сказав він. Басаргін хмикнув.

— Грішми, чим же іншим. На це чатують від ранку.— Подумавши хвилину, додав: — По п'ятачку, мабуть, забагато, а по три копієчки в самий раз.

Дмитро Іванович порився в своїх кишенях, дістав дві монетки по двадцять копійок і передав хлопчикам, що за цей час уже відчинили ворота і пропускали повз себе повозку.

Хлопчикам було років по десять-дванадцять, обидва були босі, в сірих стареньких свитках, простоволосі, їхні засмаглі личка заясніли від щастя, що несподівано потрапило їм у руки.

— Чия худоба, діти? — спитав ласкаво Дмитро Іванович, пестячи зором дитячі голівки.

— Людська,— відповів старшенький, а менший уточнив:

— Громадська.

— Село далеко?

— У балці,— крикнули обидва разом навздогін по-возці, що котилась уже по рівнині в супроводі завзятого собачого гавкоту.

Пси бігли ще деякий час за повозкою, а виконавши ретельно свій обов'язок, з висунутими язиками й опущеними додолу хвостами весело прискакали назад, до своїх господарів.

Коні тим часом бігли шпарко, відчуваючи близькість дому, а сідоки поринули знов кожен у свої думи.

Увагу Дмитра Івановича зайняли тепер діти-під-паски. Вони навели його на спогади про власне дитинство, яке минуло загалом безрадісно й швидко. Йому було тепер сорок шість років, а воно стало перед очима так чітко і ясно, немов у казці.

Ось він вертає з дідом Вакулою з кладовища, де похоронили його матір. Батька поховали тиждень тому.

— Що ж будемо робити, сирото? — чує він слова діда, але не розуміє гаразд їх значення. Горе занадто велике, воно осліпило його, приголомшило. Дід В акула — батько материн. Він поховав оце тепер останню свою дочку й вертає з її сином додому.— З цілої родини ми, онуку, тільки вдвох залишились,— плете вголос свої думи дід. Хлопчик іде мовчки, похнюпившись.— Не горюй, якось будемо жити,— додає дід веселіше, щоб підбадьорити внука.— Наймешся завтра в підпасичі, та й підемо разом за громадською худобою.