Микола встав. Поява в його хаті непрошеної гості була наче сніг на голову. Вона бентежила і обурювала, але поступити з нею не гостинно не міг. Сказав, що не відповів на стук, не сподіваючись такої гості.
— А коли б сподівались? — спитала жінка, не захотівши зрозуміти іронії.
— Не знаю, що б я зробив, не буду вгадувати. У мене стільки роботи, що ніколи думати про приймання гостей. Та й непридатна для цього наша нора. Тут така тіснота, що двом і розійтися важко.
Слова юнака не зробили враження на жінку.
— Нічого, тісно, зате тепло,— промовила, не бентежачись його доводами.
Гаєвський не зустрічався з подібного роду жінками. Знав, є такі, що нав'язуються, але ж ця була дружиною його товариша по роботі, а не випадковою жінкою з вулиці. Вирішив чекати, що буде далі. Не запросив гостю навіть сісти, зрештою, не було й на чому. Стілець Хоми був зайнятий його речами. Мовчали кілька хвилин. Нарешті Зоя Іванівна заговорила перша, сказавши, що зайшла на хвилинку, бувши в цих краях випадково.
— Згадала, що ви тут мешкаєте,— вирішила провідати, подивитись, як живуть письменники.
Микола знав, що вона говорить неправду, але не хотів заперечувати, щоб не затягувати розмови. Думав, що скоро покине його кімнату.
— Який же я письменник! — махнув рукою.— Я тільки студент, мені треба вчитись, і нічого, як бачите, цікавого ні у мене, ні на мені немає... У справжніх письменників повинно бути щось таке, що захоплює, а в мене хіба оця бідність, так що до нас не варто заходити.
— Варто,— промовила, не завагавшись Зоя.
Його обурила цинічна відвертість гості. З якої речі вона, заміжня жінка, прийшла провідувати його, малознайомого самітного чоловіка в холостяцькій кімнаті? Чому вона не завдала собі труда подумати, як він це сприйме? Та він помилявся, про все вона подумала, бо відразу, як тільки уляглось перше враження від її приходу і його прийому, скинула з себе пальто, яке Микола мусив повісити на вішалку, і зосталась в легкій шовковій сукні з досить глибоким вирізом на грудях, надушена дорогими духами, що в ті часи було великою рідкістю.
Роздягнувшись, почала розглядатись, де б сісти, і тут знов Микола мусив поспішити на виручку.
— Доведеться сісти на ліжко, що вдень править нам за диван,— промовив, показуючи рукою на своє тверде ложе, вкрите сірим, як солдатська шинеля, покривалом.
В голові парубка промайнула раптова думка, що трохи більше року тому на цьому ліжку сиділа з матір'ю Сашенька, ніжна, тендітна дівчина, вся в білому, неначе уособлення невинності. Зараз на це місце сіла досить вульгарна, не першої свіжості жінка, до того ж чужа дружина.
Микола попросив її посунутись і сам сів на те місце, де колись сиділа Сашенька.
Запанувала мовчанка. Ні він, ні вона не знали, про що говорити. І знов, як і перше, перервала мовчанку Зоя Іванівна.
— Чого ж сидите, як боженька? — спитала з удаваним зухвальством.— Не раді, що прийшла? Я думала, що своєю появою зроблю вам приємність.
— Я вже сказав свою думку про ваш прихід,— промовив Микола. В його словах прозвучала нова образа, але жінка пропустила і її повз вуха.
— Не раді ви, і я собі не рада,— промовила вже зовсім іншим тоном.— Ви думаєте, легко було мені прийти сюди? Ще перед самими дверима серце билось, здавалось, вискочить з грудей. Хотілось утікати, страшно було переступити поріг вашої холостяцької кімнати, але я перемогла страх, напустила на себе модної тепер вульгарної відчайдушності і зайшла. І ось сиджу з вами і бавлюсь вашою розгубленістю, вашою юнацькою недосвідченістю і... невинністю.
Останні слова гості трохи зачепили чоловічу гордість юнака, йому хотілось виглядати більш дорослим і досвідченим, хотів навіть заперечити жінці, але, глянувши на її втомлене лице, чорні смуги під очима, вирішив не перебивати її, тим більше що вона, здавалось, не звернула б уваги на його заперечення.
— Молодий мій друже, поете, у вас душа повинна бути ніжніша, чутливіша на людське горе. Ви повинні зрозуміти, чого я переступила ваш поріг, чого ходила щопонеділка на ваші вечірки. Не завжди мене цікавили виступи ваших товаришів, не завжди вони були цікаві. Я хотіла бачити вас.
Микола витріщив очі. Що вона плете? Хотів сказати, щоб схаменулась, але вона не дала заговорити.
— Коли ви читали вірші, я стежила за вашими устами, не раз і не чуючи слів, що виходили з них. Я мріяла про поцілунки цих уст.
Миколі стало гидко від признання цієї чудної жінки.
— Що ви говорите? — крикнув.— У вас же чоловік є.
Жінка наче чекала цього питання.
— Уся біда в тому, що він є,— сказала безнадійно.— Сохрани вас бог від випадкового одруження, від нелюбої дружини. Я вийшла заміж і караюсь. Один же раз живемо на світі, а так необережно ставимось до найважливішого кроку в житті, до одруження! Найчастіше воно буває випадковим. Ах, випадковим!
Микола згадав Сашу і її одруження. "Теж випадково, а проте має дитину, живе якось, — подумав.— Може, ця жінка перебільшує?" А вона тим часом вхопила голову в руки і захиталась в обидві сторони, як заводний китайський болванчик. З тою різницею, що її рух не був комічним, як у болванчика.
— Чоловіка я не люблю, — промовила, випрямившись і різко опустивши руки додолу.— Не люблю і, головне, не поважаю. А без любові я не можу жити.
Я мушу ще хоч трохи любити і бути коханою. Мої роки минають,— вимовила з розпачем,— через кілька літ на мене ніхто не гляне, а я хочу кохати, я маю на це право, як кожна жінка, як кожна людина.
Микола слухав, не розуміючи, і думав, чому перед ним сповідається ця майже незнайома йому особа? Чому вибрала повірником тайн саме його? Рівночасно вражала химерність і усього становища, і самої жінки.
— Чому ви зупинились саме на мені? — спитав несміливо.
Зоя Іванівна не без здивування глянула на юнака.
— Не я вибрала, мені сама доля послала вас.
Відповідь ще гірше збентежила хлопця. Нестриманість цієї жінки, її рухи, слова видавались не зовсім нормальними. Йому трохи стало страшно, як би ця ненормальність не посунулась далі, і рівночасно жаль жінки. Адже не проста цікавість пригнала її сюди.
— Ви вірите в якусь долю, що посилає людям те, що їй забагнеться?