Ця звістка боляче вразила серце хлопця. Він ще й ще раз усвідомив, яку непоправну помилку зробив у житті, помилку, якої не відшкодує ніколи.
Микола пригадав той вечір, коли вона з матір'ю завітала до нього.
Це була остання спроба. Вона зробила її, незважаючи на вроджену гордість, вона прийшла, бо кохала. А він тоді став у позу ображеного. Дурень!..
Тепер це вже був безповоротний кінець мрії. Перед ним була спущена залізна завіса.
Того ж дня, коли довідався про народження дитини у Сашеньки, Микола одержав з дому листа. Писав батько. Микола милувався знайомим енергійним почерком. Лист приніс запах рідної домівки, на цьому клаптику паперу розписались мати, сестра і брат, щоб знав, що всі вони живуть і тужать за ним. Микола тулив цього листа до грудей і як реліквію поклав у шкатулочку, яку йому колись на іменини подарувала Сашенька і де зберігались його цінності — кілька її записочок з тих щасливих часів, коли то вони, живучи в одному помешканні, листувались через поріг, без посередництва пошти.
Батько писав, що після війни життя у них поволі налагоджується, що сестра вчиться дома і їздить здавати іспити до вступу в учительську семінарію, що брат також закінчив гімназію екстерном, але важко сказати, чи поступить до університету у Львові, бо українцям туди нема дороги. Батько і всі домашні раділи, що він учиться в інституті, що, може, він один здобуде вищу освіту.
З листа було ясно, які порядки панують у Польщі Пілсудського, який шовінізм і дискримінація панують на споконвічній українській землі. Сини цієї землі не мають права вчитись у вищих школах! На що ж вони мають право? Платити податки і утримувати своїм коштом панів?
Отже, про скоре повернення додому не могло бути мови, а ця надія — в чому він навіть сам собі боявся признатись — була одною з причин, що він не одружився з Сашенькою.
Микола довго стояв схвильований, роздумуючи над своєю долею.
Розбудив його від дум стук у двері. Не чекаючи запрошення, до кімнати увійшов Хома.
— Ти що, вже без стуку до власної кімнати не заходиш?
— Звідки я можу знати, чи ти сам?
— Коли б не сам, двері були б зачинені,— на іронічну фразу Хоми в тон йому відповів Микола.
— Ого, вже аж так далеко пішло? — здивувався Хома.
— Тебе що, завидки беруть?
— Ну знаєш, в цьому аж ніяк я тобі не заздрю. Цікаво тільки, як то швидко у вас іде.
Микола відвернувся до вікна. Неприємна була вся ця розмова, і, щоб покінчити з нею, сказав:
— Ні до чого ще не дійшло, можеш не турбуватись.
— Але коли ця особа почне ходити сюди, то можна сподіватись на більше?
— А яке тобі діло?
Хома сказав, що діла йому до цього, власне, нема, але він не буде дуже радий, коли до їх келії почнуть ходити різні дами.
Справа в тому, що на одному з літературних вечорів у Селянському будинку Микола читав кілька своїх нових віршів. Його немилосердно критикували тоді футуристи і щиро аплодували прихильники "зрозумілої" поезії. Особливо захоплено його вітали молоді жінки, дівчата, переважно студентки. Вірші були ліричні, любовного змісту, написані у формі тріолетів. Але ця форма до скаженої люті доводила авторів "каблепоем" і всяких інших футуристично-поетичних комбінацій.
На цьому вечорі Гаєвський познайомився з жінкою, яка недвозначно і довгий час проявляла зацікавлення його особою. Микола уникав знайомства з жінками, бо ще жива була пам'ять про кохану дівчину, та й не подобалась йому ця жінка. Проте знайомства не вдалось уникнути, і воно відбулось. Звів Миколу з нею Михайло Лукаш, який приходив у клуб щопонеділка з молодою вдовичкою, у якої наймав кімнату. Хома запевняв, що у Михайла роман з Галиною, але Миколу це не цікавило.
Познайомившись проти свого бажання з жінкою, яка назвала себе одним іменем Зоя, як це роблять молоді дівчата, не назвавши прізвища, Микола почував, що це знайомство буде мати неприємні наслідки — надто вже вперто домагалась ця жінка знайомства з ним.
Привітався з нею сухо, відмовився піти проводжати, хоч просила, щоб провів додому. Одначе це не збентежило впертої і наполегливої жінки. Вона прийшла на вечір і наступного понеділка, і він, зрештою, таки скорився.
їдучи з нею пустою вулицею сонного міста, Микола довідався, що вона заміжня і що її чоловік, вона назвала його прізвище, працює в одній з ним установі. Виявилось, що з чоловіком він знайомий. Микола зустрічався з ним мало, бо працювали в різних відділах: чоловік її працював у бухгалтерії, а він у лабораторії, проте при одержуванні заробітної платні двічі на місяць бачив її чоловіка. Це був темний шатен середнього росту, круглолиций, пристойний з вигляду. Сидячи за своїм бухгалтерським столом, він завжди ввічливо вітався з відвідувачами, проте Миколі розмовляти з ним майже не доводилось.
"Чого не вистачає цій бабі?" — думав Гаєвський про свою супутницю.
Зоя Іванівна, а про повне ім'я і по батькові Микола довідався від неї самої того ж вечора, коли проводжав її, була віком старша від нього і в житті далеко досвідченіша. В самій її ході, важкій і не досить зграбній, відчувалась уже втома від пережитого. Росту була середнього, зі схильністю до повноти, мала сірі очі, які сама називала аквамариновими, темно-русе волосся, важке підборіддя, ніс з горбинкою.
Вона не була поганою, але й не цікавою; не було перчика, не було того, що дає жінці принаду, до якої тягне чоловіків. Була бездітна, ніде не працювала. Всім своїм виглядом робила враження лінивої, розбещеної панійки, що, не маючи ніякої роботи, шукає любовних пригод поза домом.
Гаєвський збагнув це зразу і твердо вирішив не попадатись на її вудочку.
Але одного разу, десь, може, через місяць після першого знайомства, а може, трохи пізніше, вона сама прийшла до нього. Прийшла в білий день, вичекавши, поки Хома вийде з хати. Микола готувався до іспиту і був радий, що товариш пішов,— ніхто не заважатиме,— коли постукали в двері.
Не відповів, сподіваючись, що непрошений гість піде геть, але двері, що їх забув закрити на ключ, відчинились, і на порозі стала на весь ріст Зоя Іванівна. Не була навіть схвильована, неначе їй це не вперше.
— Я прийшла, хочете ви того чи ні,— сказала замість привітання.— Коли не раді, можете вигнати, але я певна, що ви добре вихована людина і цього не зробите.