Він пригадав фразу Хоми, що чоловіка і жінку зводить докупи саме життя. Чекав, що скаже Зоя Іванівна. Невже і вона буде такої думки? І вона потвердила.
— Я вірю в це,— сказала.— Вірю. Я знаю, що ви будете моїм.
Миколі кров ударила в голову. Тепер уже не було сумніву, чого прийшла ця жінка.
— Дозвольте,— обурився він.— Ви мене не спитали, чи я схочу бути вашим. Та й яке ви маєте право на це претендувати? Ви замужем, ви віком старші за мене, ви б подумали, нарешті, що сказали б на це люди...
— Які люди? Про що ви говорите? — спитала Зоя Іванівна.— Мене не обходять ніякі люди.
"Вона божевільна,— подумав Гаєвський, дивуючись, як він цього досі не помічав.— Що ж робити, як її позбутися?"
Його єдиним бажанням стало, щоб вона пішла собі геть, але Зоя Іванівна і не думала йти.
"Хоч би Хома прийшов,— мріяв парубок.— Але куди там, він тільки недавно вийшов".
Зоя Іванівна помітила, що з хлопцем не гаразд, що він на очах якось змінився. Щоб заспокоїти його, сказала:
— Не лякайтесь, я пожартувала. Уявляю, що ви зараз подумали про мене. Розпусна, правда? Скажіть, подумали так? Ви, ясно, цього не скажете. А дарма. Наслухавшись на ваших літературних вечорах виступів футуристів і всяких там лівих чи декадентів, як там вони у вас називаються, мені захотілось так приголомшити вас, як вони, за їх словами, б'ють буржуїв по черепах незрозумілими віршами.
— Чому ж саме мене вибрали собі в жертву? — спитав Микола.— Я до тієї категорії, про яку ви говорите, не належу.
Зоя Іванівна не дала йому говорити.
— Я це знаю,— сказала.— Коли б належали до тої групи, вас не можна було б приголомшити, бо та категорія нахабніша, ніж ви.
Вона засміялась. Микола дивився на неї, здивований.
— Перестаньте дутись і присувайтесь ближче,— скомандувала Зоя Іванівна.
— А чого ви хочете? — спитав несподівано для себе Микола.— Я, пробачте мені за сміливість, думаю, що у вас був якийсь план, коли ви йшли сюди.
— Був план перешкодити вам учитись. Хотілось, щоб ви завтра дістали через мене двійку.
— В інституті двійок не ставлять.
— Ну, гонять, все одно. Скажу прямо, погано ви живете. Це ж не кімната, а могила, вузька, тісна домовина,— звернула вона мову на інше.
Микола гірко скривив губи.
— Бувають і гірші,— сказав він.— Я в недавньому минулому жив у гірших умовах. В окопах, наприклад, гірше, ніж у цій хаті, а жив у них цілих дев'ять місяців, бо що мав робити? А тут і сухо, і ясно, вікно є, і над головою не пролітають свинцеві бджоли. Зрештою, звик, і мені тут добре.
Зоя Іванівна присунулась до хлопця ближче. Микола відчув тепло її тіла. Несподівано підкотилась хвиля довго стримуваної пристрасті. Він проти волі доторкнувся рукою її спини. Відчув, як її тіло від цього напружилось, побачив, як зблідло лице, а далі не бачив нічого. Вона вхопила його голову в свої гарячі долоні і губами впилась в його уста.
— Який же ти мій! — повторювала вона, відриваючись від його уст.— Який же ти мій!..
Через кілька хвилин Микола сидів уже за столом, не сміючи глянути позад себе, де лежала в непристойній позі його гостя, йому хотілось встати і вилаяти її за те, що зіпсувала йому уявлення про жіночу красу і сором'язливість, про жіночу невинність і вірність, що замінила поезію на якусь футуристичну каламуть.
Минуло ще кілька хвилин суворої мовчанки. Микола сидів за столом, дивлячись у книжку і нічого в ній не розбираючи. За спиною, на його ж ліжку, лежала Зоя Іванівна без руху, з заплющеними очима. Чи спала, чи вдавала, що спить, а нишком позирала на Миколу,— не міг знати.
Нарешті це становище йому набридло, — він, не оглядаючись, порадив їй встати і привести себе в порядок.
— Ви, певно, забули, що я мешкаю не сам,— сказав він з серцем.— Товариш може зайти кожної хвилини і навряд чи буде дуже захоплений вашою позою і виглядом.
— А може, більше ніж ви,— уколола вона хлопця, поволі підводячись з ліжка і поправляючи сукню.— Дуже ви дбаєте за свою репутацію. Наче невинна дівчина.
— Бувають невинними і хлопці.
— Чи ж і ви до них належите?
— Після сьогоднішнього випадку важко було б мене таким назвати.
— Визнаю, що ви недосвідчений, але й не невинний.
— Припинімо розмову про мене,— запропонував Микола.— Мені здається, що кожний повинен дбати про свою репутацію — і жінка, і чоловік. Тому ваша поведінка мене дуже дивує. Мені здається, що ви наче нарочито все це робите і вдаєте, що ви і вульгарні, і безсоромні, знічев'я, з нічого робити/
— Байдуже, говоріть скільки влізе. Ви думаєте,— лукаво глянула вона в очі Миколі,— що на цьому кінець? Ні! Це початок. Тепер ви вже мій, хочете ви цього чи ні. От прийду завтра, і будете знов моїм. Моїм — скільки захочу, може, на все життя.
— Ви збожеволіли! — крикнув з остраху Гаєвський.— Що ви говорите, опам'ятайтесь, у вас же чоловік, ви прийшли до мене непрошені. Я ніколи не любив і не люблю вас.
— Полюбите.
— Ніколи! — обурювався Микола.— Прошу вас, ідіть звідси, ідіть, я... я ненавиджу вас.
— Це так говорять істеричні дівчата, а не мужчини,— спокійно сказала Зоя Іванівна.
— Я зневажаю вас, крім усього.
— А я люблю. Розумієте? Люблю, і цього досить.
— Боже мій! — заволав Микола, піднімаючи очі на брудну закопчену стелю.— Ви вампір, а не жінка. Ідіть, і щоб ви більше не сміли сюди приходити! Ці двері закриті для вас назавжди!
Зоя Іванівна слухала збуджені слова юнака з усмішкою на устах. Вона вже причепурилась і одягла на голову капелюшок.
Глянувши в дзеркальце, що висіло на стіні, вона зняла з вішалки своє пальто і простягнула Миколі.
— Може, допомогли б дамі одягнутись? — спитала, не перестаючи визивно усміхатись.
. Микола підійшов мовчки і потримав пальто.
— Учіться бути ввічливим,— промовила, все ще усміхаючись.
Микола зціпив зуби. Замість цього "дамі" у нього вертілося для неї слово міцніше.
— Заспокоїлись? — спитала. Микола мовчав.
— До побачення, пане Гаєвський, — промовила вона.— Як на пана — ви мало ввічливий.
Миколі хотілось кинутись до неї з кулаками, але він обмежився тим, що з усієї сили стиснув пальцями спинку стільця і мовчки чекав, поки вона вийде.
— Через кілька днів ви мене самі запросите зайти, а зараз прощайте,— сказала Зоя Іванівна, спокійно підійшла до дверей і так же спокійно зачинила їх за собою.