— Від неї тільки шкода. Чиряк ходячий. Ти мене, Фісо, проти неї підтримай. Усе ж таки двоє нас, а вона одна. Той же, непрописаний, носа висунути боїться. А пелюшки виварюй, не бійся. Дитина — створіння боже. А за світло і газ платити будемо подушно: вас з дитинкою двоє — і заплатиш вдвоє. По справедливості.
Анфіса враз голосно заплакала і сказала, сякаючись у фартух:
— Я тільки за відром, а у вас... Відро моє де?
— А в неї, у Паньки, в куточку. Комунальне! Аякже. Бери-бери, не бійся, я підтримаю.
Анфіса набрала у відро води з-під крана і пішла прибирати. Можна було б підігріти на газі, та відвикла вона від нагрітої. Вимила підлогу, вишкребла ножиком, помила-протерла вікна, прибрала, почистила — дивись, і день минув. За роботою й не помітила, що нічого не їла, та й не хотілося. Готувати — треба на кухню йти, вийде Панька, почне галалакатй, і Капа також: "Подушно!" Краще хлібця поїсти. Анфіса дістала із сидора почату хлібину, поїла, запиваючи водою. Як сіла, в животі знову закрутилася-загуляла дитина, кудись прагнула.
— Тихенько, моя дитинко — сказала йому Анфіса.— Дома ми тепер, скоро народжувати будемо.
Чекаючи пологів, Анфіса жила потихеньку, харчі економила, шинелю продала на базарі — так і жила. Та й чи багато їй треба? їла вона тепер потрошку, не те, що колись — тоді у неї апетит був слава богу, вдвічі більше Федора вминала. Чаю не варила, чайком пригощала її Ада Юхимівна, добра душа, хоча й опереткова. А торохтить-торохтить, аж у вухах дзвенить, і все про любов, як воно не набридне одне й те ж! В один рік було у неї три коханці, і всі Бориси. Це ж треба! Анфіса такого не визнавала, щоб в один рік та трьох. Все ж таки сором треба мати.
З Флеровою Анфіса особливо не знайомилася. Та ось у неї сірники закінчилися. Де взяти? Ади немає дома, мабуть, загуляла. Анфіса постукала до Флерової:
— Можна, Ольго Іванівно?
— Будь ласка, Анфісо Максимівно.
Все ж таки ввічлива людина, культурна. Даремно Капа її паплюжить.
— Сірничків у вас хочу позичити.
— Будь ласка, хоча й усю пачку.
— Та мені тільки газ запалити.
— Ну будь ласка. Та ви сідайте, поговоримо. Сіли. Ольга Іванівна курила папіроску і попіл
струшувала кожну секунду: в неї ще не наросло, а вона струшує. А так вона нічого, не така вже й стара, як здалося напочатку, тільки сива і щока з ґанджем. Курить жадібно, як п'яниця п'є. І що тільки в тому курінні знаходять люди? Анфіса і на фронті не звикла, а була ж солдатом. Кімнати-на гола, без всякого затишку, один стілець, та стіл, та книжкова полиця. Бідно живе. Ольга Іванівна запитала Анфісу:
— Як ви своє життя плануєте? Працювати будете?
Питала вона жадібно, як і курила.
— Та ні, хто мене зараз візьме? Потім уже... — Хотіла сказати "коли народиться" та посоромилась.
— А я про вас усе думаю,— сказала Ольга Іванівна.— Я,знаєте, в Будинку дитини працюю — це ясла для сиріт, знаєте? Там дуже потрібні няньки, вони б вас узяли. Дитинку в ясла і самі в ясла. Га?
Всміхнулася і взяла нову папіросу. Дивна яка!
Дивачка, а приємна. Анфісі видалося, що знайомі вони вже давно. Дуже було б з нею добре, коли б вона не свердлила так очима.
Почала вона до Ольги Іванівни заходити. Посидить, поговорить, встане і піде. Чаю запропонує — відмовиться (не за тим ходить). А то й вип'є. Чай пустий. Інколи книжку попросить, прочитає, поверне. Книжки були не дуже цікаві, більше переклади, про минуле. Анфісу вони не зворушували. Одну книжку вона, правда, жадібно прочитала, називається "Зневажені і скривджені". Про життя, автор Достоєвський. Запитала в Ольги Іванівни, чи немає іншої книжки цього автора. Дала їй Ольга Іванівна "Біси" — не сподобалося. Дурниці якісь говорять, та ще й убивають. І не треба їй про такі жахи читати: дитинці зашкодити може.
Інколи Ольга Іванівна вмикала радіоточку, слухала вона останні вісті, а то й музику. Панька Зи-кова від музики страшенно гнівалася, предметами розкидала, але заборонити не могла, не в її владі. А вони аж симфонічну слухали, Анфіса більше з люб'язності, голова в неї стомлювалася від симфонічної. Вона душею пісні любила. Інколи вони з Ольгою Іванівною навіть співали під радіо ^пошепки, щоби не почула Панька. Смішно — в літах обидві, а як маленькі.
Ось і почалася між ними дружба. Поступово Анфіса Ользі Іванівні все про себе розказала. І як з Федором жила, і як на фронті, і про Григорія, і про все.
Ада Юхимівна ревнувала, що Анфіса ходить до Ольги Іванівни, казала, що Флерова — холодна, замкнута натура, без любові і натхнення. І все неправда, Анфісі краще знати. Втім, Аді ревнувати було ніколи, тому що зав'язався у неї роман. "Остання любов", як вона казала.
Відтоді, як повернулася Анфіса, стало в нас у квартирі якось затишніше, для мене в крайньому разі. Очі Анфісині мене радували: сірі, співчуваючі, вони випромінювали тепло і розум.
А взагалі в квартирі було неспокійно, весь час на межі кризи. Хтось із кимось завжди лаявся, ворогував: то Капа з Панькою Зиковою, то Панька з Анфісою, то Ада Юхимівна з Капою, та й зі мною були зіткнення, хоча я щиро бажала миру. Немає спеціально поганих слів — усе залежить від тону, від контексту. Коли я казала Капі: "І не соромно вам, Капітоліно Василівно?" — я впевнена, це її ображало більше, ніж Паньчин матюк.
У квартирних битвах утворювалися угруповання, коаліції, укладалися союзи. Коаліції змінювались, як узори в калейдоскопі, частіше всього з невідомих причин. Інколи всі ставали проти одного. А бували похмурі періоди війни всіх проти всіх. Періоди миру всіх зі всіма також бували, але рідко, тільки на випадок особливих подій. Комунальні пристрасті часто називають міщанськими. Дурниці! Які ж вони міщанські? Нехай породжені малими причинами, але самі пристрасті — високі, благородні, можна навіть сказати аристократичні. Кожен бореться не за себе, а за вищу справедливість. У боротьбі за справедливість він готовий пожертвувати собою, постраждати, тільки б покарати зло. Хто винуватий, що кожен розуміє справедливість по-своєму?
Ось і в нашій квартирі всі були за справедливість, але кожен розумів її по-своєму. І кожен по-своєму був правий. Одне з найтяжчих переконань, винесених мною з життя: кожна людина всередині себе права. Навіть квартирне опудало Панька