— Так, Громова, ось, виходить, яке діло... Хто ж тебе, га?
Анфіса мовчала, а він своє:
— Ти не соромся, Громова, скажи хто. Може, атестат тобі виклопочемо. Ти жінка солідна, не станеш з ким попало... Ну, кажи, хто?
Так і не сказала.
— Не хочеш — не кажи. Тобі ж добра хочуть, істукан ти в спідниці. Доведеться тебе додому відправляти. Ти звідки?
— З Москви.
— Із столиці світового пролетаріату? Ну що ж, їдь, поповнюй лави мешканців столиці.
^Анфіса заплакала.
— Дурепа, це я жартома. Жартів не розумієш.
Ех, жінки, м'який вй народ,, хоча й геройський. Адресу давай.
Записав Анфісину адресу в книжечку.
— Ну що ж. Усього тобі найкращого. Народжуй на здоров'я. Тільки дивись, щоб сина. Он скільки нашого брата перебило.
Анфіса усміхнулася, зарюмсана, неслухняними губами і пообіцяла, що народить сина. Вона знала, що саме сина, й ім'я йому вибрала гарне — Вадим.
Відправляли її з іншими пузатими. Спорядили добре: повний сидір наклали харчів і синові посаг — міткалю і марлі. Добрі люди.
— Пиши, Громова, як житимеш,— сказав замполіт,— коли що, звертайся, допоможемо.
І поцілував її по-братськи. Хороша людина...
їхали довго. Дорозі не було кінця. Ешелон раз по раз відчіплювали, ставили на запасні колії. Жінки ждали, слухали паровозні гудки, курили і лаялись. Потім знову їхали, ставали дружніші, а потім знову стояли і лаялися.
Дорога була довга, тяжка, але кінчилася дорога, і ось вона дома. Який не який, а дім...
Анфіса переставила на підлозі затерплі, задубілі ноги. Посиділа, подумала — і досить. А головне, про Федора, і не обдумала, це потім. Пора прибирати. Грязюка вище голови, тільки розгрібай. "Вставай, страна огромная",— сказала собі Анфіса, посміхнулася своєму жарту і підвелася.
6
На кухні було сутінно: вікно виходило на задню, глуху стіну сусіднього будинку, та й день уже закінчувався — осінні дні короткі. Коло плити стояли дві жінки; одна, в папужачому халатику,— Ада Юхимівна; друга, з вимученим лицем, у темній сукні і сірій шалі, мабуть, і була Флерова, нова сусідка. Жінки обернулися на Анфісу, що зайшла; Ада, здається, її не впізнала.
— Здрастуйте, Адо Юхимівно. Це я, Анфіса. Ада сплеснула руками, рукави так і сяйнули.
І зачастила гаркаво, ніби в горлі перекочувалися горошинки:
— Боже, який сюрприз! Анфіса! Ось чого не чекала! Це чудово!
— Повернулася оце,— сказала Анфіса.— Буду жити.
— Давайте познайомимося,— сказала темна жінка.— Я Флерова Ольга Іванівна. А вас звати Анфіса Максимівна, якщо не помиляюся?
Анфіса кивнула, подала руку. У Флерової було худе смагляве лице з жовтизною навколо очей, як від синяків, коли вони минаються. Коротко підстрижене волосся, напівсиве, напівчорне, недбало зачесане, мичками падало на лоб. Очі сині, пронизливі, так і випитують. Помітила, чи що?
Ада знову гаркаво застрекотіла:
— Ой, Анфісо, якби ви знали, як я шкодувала, що вас убили! І як рада, що не вбили! Мені так багато треба вам розповісти! Взагалі у мене було стільки переживань у галузі мистецтва, війни і любові.— Вона підійшла, поцілувала Анфісу м'якими губами, відступила і прижмурилася: — Не можна сказати, що ви погарнішали. Що робити? Всі ми стаємо негарними. Таке життя.
"Вагітності моєї не помітила",— подумала Анфіса.
— Я так сподіваюсь, так надіюсь на вашу підтримку,— строчила Ада,— Гущина без вас зовсім розпустилася, виступає в ролі диктатора.
Все така ж метушлива — немає для неї війни! Тільки волосся інше: де жовте, де сиве, а місцями зелене, наче мідянка. Ада помітила Анфісин погляд на своєму волоссі і пояснила:
— Це я експериментую. Ерзац-хна. Війна війною, а все ж треба себе підтримувати. Чи довго занехаятися? Пофарбувала, висохла, позеленіла.
Флерова видала горлом якийсь дивний, кашляючий звук.
— Ви зі мною не згодні, Ольго Іванівно?
— Ні, чого ж, цілком згодна.
— Якщо хочете, під час війни жінка особливо повинна за собою стежити. І за зовнішністю, і за почуттями. Любити мистецтво, природу... Ось ви, Анфісо, ви дивитесь на зірки?
Анфіса не знала, що відповідати. Тільки їй і роботи, що дивитися на зірки.
— І даремно. А я дивлюсь і емоціонально насолоджуюсь. Інколи навіть плачу. Така вже дурепа, просто дитина.
— "Дитина",— передражнила, заходячи, Капа Гущина.— Скоро сто років, а все дитина!
Ада щось пискнула, метнулася, як курча від шуліки,— і в двері.
— Дурепа ялова,— сказала Капа.— Трень-брень, фок-фік на один бік.
Флерова уважно на неї глянула темним лицем і вийшла.
— Бачила? — запитала Капа.— Зирить і зирить, і невідомо, чого зирить. А чорна, а худа — мощі загробні. Правильно ж люди кажуть: худому не вір. А повна людина добра, довірлива. Ось я...
У каструльці, яку Ада лишила на плиті, щось зашипіло, піднялося шапкою. Анфіса простягла руку — зменшити газ.
— Не чіпай! — крикнула Капа.— Сама поставила, сама й дивись. Нехай википить, нехай вигорить — пальцем не поворухну!
"Так, не дуже дружно живуть,— подумала Анфіса.— При Федорі краще було".
І відразу ж зблідла, коли подумала про чоловіка. Тут, стоячи в кухні, вона раптово побачила його повністю, і він був страшний.
Розчинилися двері, і з вітром зайшла Панька Зикова — кістлява, вугласта, ну просто фашистський знак. Стала перед Анфісою — руки в боки, ноги поставила широко — і зразу в крик:
— Так і знай, пелюшки на плиті виварювать не дозволю! Тут я обід готую, а вона, вибачаюсь, пелюшки закаляні!
Анфіса ще й пелюшок не пошила, а вже виварювати забороняють... Заступилася Капа:
— А тобі хто дозволив, щоб не дозволять? Усі ми тут живемо, всі однакові. Я дозволяю — нехай виварює. А ти краще за газ плати як слід.
— А я й плачу як слід! Усі платять порівну, у кожного кімната!
— Треба не покімнатно, а подушно. Скільки людей — стільки й плати! Я одна, і Ада одна, а тебе двоє, ти й плати вдвоє!
Панька аж захлинулася:
— За кого ж це вдвоє?
— Як за кого? За Миколу, за твоє золотце! Панька плюнула і зарепетувала:
— За Миколу?! Ще чого! Він тут і не живе, а я плати?
— Так уже й не живе! І днює, й ночує, і сортир займає, а вона: "Не живе"!
Панька перейшла на високий крик, Капа також. Анфіса тільки очима кліпала. Під кінець Панька викрикнула: "Ні на чорний ніготь не поступлюсь!"— вийшла і дверима хряпнула. Капа віддихувалася після свого горлопанства, потім сказала: