У залі стояв гіркий, сирий і дивний запах осінніх квітів, вони були в руках і в домовинах — лег-копері хризантеми і крихітні айстри, схожі на судомно стиснені лілові кулачки. Я не купила квітів, не встигла. Я нічого не встцгла.
Я оглядалася навколо з якоюсь хворобливою загостреною спостережливістю, бачачи і фіксуючи все, що діялося, незважаючи на душевний біль, а можливо, саме через нього... Чекати ще було довго. За цей час встигло відбутися кілька похоронів, жахливо схожих між собою. Приносили, ставили на боковий постамент чергову домовину (у всіх домовинах чомусь лежали однакові жовті старики), люди плакали, тихенько перемовлялися. Потім адміністраторка, нестара жінка в яскраво-зеленій плетеній кофті, з молотком у руці і нафарбованими губами, казала: "Можете переносити". Засвічувалася центральна люстра над головним, обгородженим постаментом. Чоловіки несли домовину до центру, затискаючи під руками шапки або передаючи їх жінкам; товплячись і соромлячись, ставили домовину на підмостки, оббиті чорним оксамитом, причому помилялись, і адміністраторка покрикувала: "Головою, головою вперед!" До стіни притуляли віко (двічі воно падало), потім усі ставали біля балюстради, що оточувала домовину, і починалася музика. Вступав орган. Одинокий скрипаль з байдужим обличчям підігравав органу. Різноманітності не було: грали або "Похоронний марш" Шопена, або "Елегію" Массне. Жінки плакали, деякі пробували голосити, але якось тихо і на диво пристойно. Потім адміністраторка у зеленій кофті казала: "Родичі, прощайтеся". Новий вибух плачу; люди підходили до домовини упритул, ставали на коліна або, нахилившись, тяглися губами до лоба покійного, чулися тихі ридання. Адміністраторка оголошувала: "Прощання закінчено",— домовину забивали (кілька дуже сухих ударів, що традиційно означають кінець), знову вступала музика, і домовина разом з підставкою опускалася під підлогу; над нею поступово змикалися стулки чорного оксамиту з квіточкою, що здригалася на них — залишком чиїхось похоронів. Відразу ж гасили люстру. Родичі, підтримуючи під руки якусь жіночу постать (ймовірно, дружину або дочку покійного), виходили з центральної площадки і з залу. Не минало й трьох хвилин, як починалися наступні похорони. Знову "можете переносити", плутаність чоловіків, встановлення домовини, музика, забивання домовини, опускання під підлогу, здригання квіточки на оксамитових стулках. Усе це було страшно, але не звичайним страхом смерті, а мертвою стандартністю, оптовістю процедури... І ще мене вразила одна дивна подробиця. Серед публіки весь час знаходився один і той же чоловік — досить молодий, чорнявий, красивий. Він підходив до кожної домовини, змішувався з групою тих, що проводжали, пильно дивився в обличчя покійного, потім ніс домовину разом з іншими, ставав біля балюстради, а коли починалася музика — плакав. Хто він був такий і чому плакав — не знаю. Може, божевільний, може, актор, який навчався плакати, а може, і людина, що похоронила тут щось для себе безмірно дороге...
Уже добиралося до сьомої, і серце в мене нило нестерпно, і ось внесли наступну домовину, і ця виявилася нашою, моєю. І одразу ж казенні стіни залу освітилися для мене справжнім, власним горем. Я побачила в домовині лице Анфіси. Але як змінили її останні десять — дванадцять годин! Голова лежала на подушці з грубими, очевидно, паперовими мереживами. Це не я поклеїла її в домовину, не я зачесала. Вона була скромно і скупо обкладена квітами. Навколо стояла, теж скромна і скупа, купка людей,— попереду Вадим, твердо розставивши ноги, блідий і дуже гарний, за ним усі квартирні пожильці — комунальна наша сім'я,— всі виховательки з дитячого садка, двірник з нашого двору, що трагічно м'яв у руках шапку. Домовину несли Вадим, двірник і шофер похоронної машини. Чоловіків було мало, і домовина хилилася на бік. Ада Юхимівна підбігла, вчепилася дрібненькими пальчиками за домовину. Вадим перекошеним ротом сказав їй: "Не треба". Домовину встановили. Знову, вже вкотре, орган заграв "Елегію" Массне, але цього разу музика мене захлеснула. Щось укусило мене за очі, і я відчула, що з них течуть сльози. Відчуття, забуте за багато літ, було до болю відрадним. Із захопленням ідучи назустріч сльозам, я плакала — широко, вільно, багато, із вдячністю Анфісі за те, що вона жила. Орган замовк, я перестала плакати. "Родичі, прощайтеся". Рідна моя. Я поцілувала Анфісу в кам'яний лоб. Обличчя Вадимового в останній момент я не бачила, лише його зсутулені плечі. На одне з них я мимоволі поклала руку. Він обернувся з виразом загнаної собаки і доторком щоки зіштовхнув мою руку із свого плеча — це було схоже, ні-
би він її поцілував. Знову заграла музика, домовина стала занурюватися, зімкнулися чорні оксамитові стулки, на яких здригалася все та ж квітка.
Погасили люстру. Ми почали розходитись. Віддалік уже поставили іншу домовину.
40
Після похоронів Вадим повернувся додому. Все було чисто прибрано, ліжко винесли геть, кімната здавалася великою і лункою. Життя було без змісту. "Кара-ті-ті-кара",— сказав Вадим і розсміявся, але відразу ж схопився за голову і застогнав.
Пізніше, на поминках, він багато і мовчки пив. За столом хазяйнувала Капа. Ніхто не плакав.
Наступного дня він прокинувся і не одразу зрозумів, що з ним. Сонце краєчком, несміливо освічувало стінку, ковзаючи по зелених шпалерах, по їх квадратах і ромбах. Там, де раніше стояло ліжко, квадрати і ромби були яскравіші, а навколо вицвіли...
Одного разу вночі Вадиму приснився сон. Йому приснилися зразу всі його провини перед матір'ю, їх було багато, так багато, що він знемігся і плакав. Він прокинувся, і подушка його була мокра.
З цієї проплаканої гірко-солоної подушки почалося для нього нове життя.
41
Ночами, як і колись, іде сніг або дощ і ліхтар коливається. А вдовиний пароплав пливе далі...