— О, красота! З такою ногою мені й ціни не складеш. Кіл на десять. Дівчата, налітай: прошу тищу. Хто більше?
Дівчата сміються й Анфіса з ними, хоча їй не смішно, а страшно. Собою молодець — ставний, сухий, залізний, кучер на лобі, вуха гострі. На цигана схожий, на конокрада. Анфіса таких бачила в дитинстві, ходили по селах. Баби все дітей лякали: "Віддам цигану". Такий круг пальця обведе в один момент. Григорій з нею не забалакував, а вона вже відчувала, як він її круг пальця обводить.
Якось були вони самі, без дівчат (пішли на танці), і Григорій сказав:
— Ех, Фісо-Фісочко! Дуже ти мені подобаєшся. Ну, більше за всіх інших.
У неї серце так і впало: обводить! Григорій додав:
— На коня схожа. Я коней люблю. Звір добрий, стоїть, сіно жує, око велике, розумне. Запряжи — везе. Ну точно як ти.
Конокрад! Анфіса з усіх сил намагаючись не піддаватися йому, тільки й могла вимовити тихим таким голосом:
— Жінка ж у тебе є, мабуть.
— Це є. Це у кожного є. Велике діло — жінка!
— І діти?
— Дітей ще не було, не буду брехати. Може, без мене народились. Це буває.
— А тобі не образливо?
— Чого образливо? Я й сам з вусам, своє візьму, не проґавлю. Я чоловік веселий, люблю, щоб усім весело було. "Жди мене!" — передражнив він з веселою гримасою і вилаявся.— Ось тобі й "жди". Вона.там жде, вона там горює, нюні розпускає, а мене, на ось викуси, вбило! Ай-ай-ай, як шкода! Ні вже, поки живемо, нехай їй буде весело, і мені весело, і тобі весело, Фісо.
Тут він обняв Анфісу однією рукою — друга притримувала милицю,— і рука ця, тверда, залізна, так і стиснула її обручем. Обвела, обхопила, і не вирвешся. А головне, як усіє просто: мені весело, тобі весело, йому весело. Молодий місяць у вікні над лівим пораненим плечем став обертатися, падати і запав під землю.
Так і вийшла у них любов. Зустрічалися вони в процедурній, вечорами крадучись, гаряче й коротко, і тут лише Анфіса дізналася, що таке любов. Раніше вона думала, що любить Федора,— де там! Ніякого порівняння. Ось із Григорієм це була любов, усе було нове, особливе, весь світ мінявся, і місяць у віконці не місяць, а біла квітка, і хмари кругом нього ангелами. І навіть стукіт милиць як музика, і дихання поривчасте в темряві — ну, ні в кого такого не було! У процедурній пахло дьогтем від мазі Вишневського, цей запах став Ан-фісі як котові валер'янка.
Від любові вона змінилася, покращала, очі обвело чорним, і дике щось з'явилося в обличчі. Дівчата помічали, хихикали — їй байдужісінько. Навіть бомбувань перестала боятися.
А потім Григорію зняли гіпс, і настав йому час від'їжджати, повертатися до себе в частину. Ан-фісу наче по голові вдарило, коли вона дізналася, що буде розлука. Просто затрясло:
— Я без тебе не можу. Я без тебе помру.
— Та не вмреш. Не ти перша, не ти остання. Не побивайся, Фісо-Фісочко, тримай хвіст пістолетом!
— Я ж люблю тебе, Гришо!
— Подумаєш, діла. Я, приміром, також тебе люблю, і що? Ех, жінки! Цілуватися з вами солодко, розлучатися — гірш нема. Це я такий вірш сотворив.
І поїхав. І адреси не лишив. І писати навіть не обіцяв, і нічого в неї не лишилося, навіть фотокартки.
Що тут будеш робити? Почала жити, працювати, як і раніше, тільки без душі — душа камінна. Життя було якесь несправжнє, схоже на сон. А от сни були справжні, у снах приходив Григорій, стукав милицями, хотів її цілувати, але тут якраз сон закінчувався, вона просиналася і плакала. Одного разу він прийшов чорний і сказав їй: "Фісо, мене вбило". Вона скрикнула диким голосом, так, що з сусідніх ліжок дівчата посхоплювались, кинулися до неї, а вона лише тремтіла й кусала склянку з валер'янкою. Цілий день вона плакала, працювала і плакала, звичайно, на шкоду роботі, так що лікар навіть на неї цитькнув. А вночі знову прийшов Григорій — веселий, на милицях і зовсім живий. "Брехав я,— каже,— що мене вбило". Тут їм випало-таки поцілуватися, і цілувалися до нестями, поки все не кінчилося.
Так і жила, між снами. Багато часу минуло, місяців зо три.
Якось вночі пішов від неї Григорій, лишив її, як завжди, зі стукітливим серцем, з мокрими очима. Лежала, думала і враз відчула, що десь глибоко в животі у неї забився живчик. Схоже, як, буває, щоку сіпає: так-так! Вона й уваги не звернула, мало що буває на нервовому грунті.
Гншого разу живчик забився вже не вночі, а вдень. Ішла з бинтами, а він як застрибає! Тут Анфіса зрозуміла і похолола. Не може бути! А живчик своє: так-так. Підтверджує. Пройшла в процедурну, лиця на ній немає, дівчат перелякала. Ну й діла! Не може бути, вона ж безплідна.
Минув тиждень, і сумнівів уже не лишалося: живчик був тут, живий, стрибав і стукав, радів і набирався сил. Він-то радіє, а їй смерть. Поки що, слава богу, не видно, а дізнаються — куди дітися?
А скоро уже й помітно стало. Милися з дівчатами в лазні, а санітарка Клава як скаже: "Тьотю Фісо, та ви ж вагітні!" Анфіса тільки голову опустила, що ж тут відповіси.
Клавка, звичайно, роздзвонила по всьому шпиталю. Стали люди на Анфісу поглядать та посміюватися, а вона гинути. Думала, не витримає ганьби, навіть приготувала таблетки, щоб отруїтися. Та виявилося все не таким страшним. Люди посміювалися, та не дуже, без знущання. Діло звичне: в тил відправлять, тільки й усього. Головний хірург, правда, дуже сердився: час гарячий, а Анфіса в нього найкраща сестра. "Ви у мене праву руку відрубали, зрозумійте ви, нерозумна жінко!" Але потім і він присмирнів, пробачив її. А інші — ті взагалі не сердилися, навіть співчували. Та ж Клавка-брехуха намагалася за неї важку роботу зробити. І поранених піднімати їй не давали, якщо хто важкий. Добрі все ж таки люди. Про Фе-дора-чоловіка ніхто й не згадав, та й про Григорія мало говорили: побалакали й перестали, і виходило так, ніби вона, Анфіса, сама по собі вагітною стала, і що тепер зробиш — носи, народжуй. Так що таблетки вона викинула.
Коли вже добряче виріс живіт і всі до її стану звикли, Анфісу викликав до себе замполіт Василь Сергійович. Суворий чоловік. Прийшла бліда — ось воно, починається. Зараз скаже: "Як же так, Громова, за живого чоловіка... Він кров проливає, а ти..." Проте нічого такого замполіт не сказав.