Зикова. Важка людина, безумовно, а таки по-своє-м*у вона права.
Мені здається, Панька Зикова — людина одержимо пристрасна. Ця пристрасть терзає її, і корчить, і кричить з неї криком. Вона пристрасно хоче одного: щоб усі були рівні. Кожному, як і іншому, ніхто ні за кого не кращий. А оскільки принцип цей весь час порушується, вона й кипить. Чому в Ади кімната вісімнадцять метрів і світла, а в самої Паньки — одинадцять і темна? Неправильно! Чому на кухні стіл Гущиної коло вікна і їй світліше, ніж іншим? Також неправильно! Нехай приберуть гущинський стіл від вікна, поставлять у куток. Мені від цього буде тісніше — нехай! Зате по справедливості.
Панька мріє, щоб усім було однаково. Якщо не можна однаково добре, нехай буде однаково погано. Можливо, ця ідея засіла ще з часів воєнного комунізму, коли всім було однаково погано. Нас, сусідів, Панька по-різному зневажає. Аду Юхимівну — за "паразитство", за те, що все життя співала й танцювала, як та бабка, а покарання їй так і не було: ще й пенсію виплачують! Мене — за пусті претензії, за радіоточку, за те, що ходжу з паличкою, "б'ю на жалісливість", за те, що під час свого чергування не мию підлогу сама, а наймаю Капу. Даремно було б їй пояснювати, що я інвалід, що в мене спина не гнеться, що я таки не можу мити підлогу. "Припече, то зможеш!" І, можливо, вона права. Припекло — і змогла б. Я для Паньки бариня, і бідна бариня, що гірше за все. Розумовий труд вона трудом не вважає, і те, що в нашому суспільстві він у принципі оплачується вище фізичного, вважає велетенським абсурдом.
Капу Гущину Панька зневажає за релігію — темнота сільська! — і для себе вважає її нечистою на руку, все прагне впіймати на злодійстві, проте ні разу їй це не вдавалося. Мстить їй за це дрібними підлостями: то до телефону не покличе (так і висить трубка), то чайник зіпхне з плити, тільки й того, що на підлогу не кине: навіщо зайву конфорку займає?
А Анфісу Панька зневажає за жіночу слабість. Чого хотіла, того й пристарала. Таким чином воювати знайдеться багато бажаючих! Сама Панька суворо добропорядна. Вона своєму чоловіку, хоча й непрописаному, ой яка вірна! А чим погано? Пісень не співають, не скандалять, посидять сумирно на своїй площі, вип'ють горілочки, якщо є, і спати ляжуть. А "подушно" вона платити не буде, нехай лопне Капа. Немає такого закону, щоб за гостя платити.
Думаю, що Паньчина злість від поганого життя. Жила скучно, важко, рано осиротіла. Красою доля не нагородила, одне дала — великий зріст, як у мужика, а навіщо це жінці? Ні до чого. Чоловік був неласкавий, дорікав зростом, називав, на-сміхаючись, Іваном Великим. Дітей не було, чоловік не хотів, три аборти зробила, потім захиріла по жіночій лінії. А чоловік від печінки помер: печінка в нього алкоголем просякла. Поганий був чоловік, а все ж свій, законний, довелося їй попе-реживати, потім потроху заспокоїлася. Праця монтера важка, мужицька. Зарплата маленька. Панька горда, самостійна, чайових не бере, вважає, що це хабар. У нас не царизм. І вона права...
А може, все це й не так. Може, навіть напевне, Панька значно складніша, ніж я її собі уявляю. Адже вона — людина...
Згадуючи подумки квартирні суперечки, я скорботно переконувалася, що кожен по-своєму правий. Менше всього я відчувала свою правоту. З моєю набридливою, скоріше за все поганою звичкою весь час дивитися чиїмись очима я дивилася на себе збоку — очима Паньки, Капи, навіть Ади Юхимівни, навіть Анфіси, яка, загалом, любила мене і дратувалася. Я розуміла, як повинні дратувати мої незграбні пальці, зігнута спина, прискіпливий погляд, моя манера мити чашки не так, як люди миють, а з содою і сіллю... Ясно, що вони були праві, а я скоріше за все ні. Втім, це розуміння загальної правоти і моєї власної неправоти аж ніскільки не робило мене привітнішою. Коли зачіпали мене і мою справедливість, я огризалася по-своєму, не гірше за інших.
8
Ось уже скоро в Анфіси будуть пологи. Сходила вона в консультацію. Там похвалили її таз, сказали, щоб не турбувалася: народить як з гармати. І строк призначили.
— Тридцять сім мені вже, чи розроджуся?
— Розродишся, голубонько,— сказала лікар.— Навіщо це занепадництво? І думати не смій. Роби фізкультуру.
І книжку дала — фізкультура для вагітних.
Почала Анфіса робити фізкультуру, та дуже смішно, кинула. Кому робити нічого, нехай фіз-культуряться. Стала чекати строку. І строк минув і ще два тижні пройшло, а все ніхто не народжується. Чекає, харчі переводить, а все без толку. І хлопчик всередині затих: чи не помер? Боже борони!
За Капиною порадою Анфіса сходила в лазню, жарко попарилася. Вранці попросився Вадим назовні. Відвезла Анфісу в пологовий будинок Ада
Юхимівна (Ольга Іванівна була на роботі). Попрощалися коло дверей.
— Ну, Христос з вами, як каже Капа, хоча я в нього й не вірю, але на всяк випадок... Якби ви знали, Анфісо, як я вам заздрю... Материнство — великий акт.
— Спасибі за вашу доброту,— сказала Анфіса і заплакала.— Коли що не так, пробачте.
— Не треба плакати, коли така радість: людина народжується! Може, великий хтось...
Анфіса зайшла в прийомний покій. Там було світло і страшно, на стінах висіли плакати про неправильні роди: лицеве положення, сідничне... Знайшли що повісити! її поклали на білий холодний тапчан, оглянули.
— Ну, в цієї скоро. Не жінка, а слон.
Слон слоном, а вийшло не скоро, ой як не скоро! Головне, болі закінчилися. Лежала як мішок, ні народити, ні піти. Прийдуть слабенькі перейми і відразу ж зникають. Дві доби так продовжувалося. І дитина не ворушилася. Анфіса плакала:
— Помер, мабуть. Тоді і я помру.
— Не помреш,— казали їй.— Усе нормально, лежи собі.
На третю добу лікар вирішив: будемо стимулювати. Анфісу стимулювали, і ще через добу народився Вадим — слабенький, напівживий, косого-ловий.
— Гора народила мишу,— сказав лікар. Анфіса лежала слаба після крику, проте легка,
ніби з неї гору зняли.,
— У вас хлопчик.
Хлопчик... Вона й так знала, що хлопчик. Чи живий? Чого він не кричить?
— Задихнувся, оживляють,— сказала жінка* на сусідньому столі. У неї, мабуть, була перерва між переймами, і вона облизувала покусані губи.