Тим часом Шаукен здирала з своєї безрукавки золоті монети і тремтячими руками ховала їх у кишені, потім схопила повішене на кереге шатне сідло, інкрустоване кісткою, і побігла ховати його в одній з чорних юрт, поки Кульжан тягла разом із Кумині скриню з найкращим одягом.
Далекозорий Лаврентьев одразу помітив, що його поява викликала в аулі переполох, і, тихенько посміхаючись, стояв, ляскаючи себе прутиком по халявах.
Нарешті з-за білої юрти з'явився високий молодий жигіт і швидко пішов назустріч гостям.
— Салем алехм, — шанобливо вклонився він. — Чого бажають хоробрі російські аскери?
— Здоров, Ісхак! Не пізнав? — простягнув йому руку Лаврентьев. — Батько дома?
Ісхак блиснув сліпучо-білими зубами на смаглявому обличчі і обома руками шанобливо потиснув писареві руку.
— Дома! Дома! Дуже старий, дуже товстий... Не може швидко бігти, гостей зустрічати: мене послав. Заходьте, будь ласка. Акин у нас сидить. Кумис п'є, пісні співати збирається. Будеш слухати?
— Аякже! Чуєш, Григоровичу? — повернувся писар до Шевченка. — До речі прийшли: акина послухаємо. А це мій приятель, — показав писар Ісхакові на Шевченка. — Вітайся та собак своїх прив'яжи, — весело додав він, передбачаючи добре частування.
Джантемир саме переступав поріг юрти і здалека пізнав писаря.
— Не метушись, — смикнув він Шаукен. — Це прості солдати. Другого барана не треба різати. Вистачить одного.
І, звернувшись до Абдрахмана, розвів руками:
— Кожному собаці доводиться кланятися. Цей солдат біля Ісай-паші та майирів крутиться і може іноді за аул слівце замовити.
І з нещирою солодкою посмішкою рушив назустріч гостям.
— Ой бой, яка мені радість! Такі хороші гості прийшли! — обома руками потиснув він руку Лаврентьева. — Ідіть в юрту. Там акин сидить, пісні співати буде, — приказував Джантемир, скоса позираючи на Шевченка і не наважуючись спитати, кого привів до нього Лаврентьєв.
— А це нова у нас людина, — перехопив його погляд і зрозумів його тривогу хитрий писар. — У столиці він раніше жив, великим начальником був, а потім посварився з якимись там генералами, так його за це до нас прислали на деякий час. У мене на квартирі живе, — остаточно заспокоїв він Джантемира.
Тим часом Шаукен спритно постелила для гостей чисту білу кошму, поки Кульжан поквапливо роздмухувала за порогом самовар.
Джантемир і Тарасу Григоровичу також урочисто потиснув руку, сказав, що гість — благословення Аллаха, і з солодкою усмішкою запросив обох на почесне місце позаду очага, ще по-літньому порожнього.
Шевченко сів поруч Лаврентьєва і з цікавістю оглядівся. Ніколи не бачив він юрти і тим більше не був усередині. Все цікавило його в цьому невідомому і поки що загадковому світі. Юрта нагадувала йому круглі альтанки-ротонди в садибах багатих поміщиків,
Вона була велика, простора і мала форму правильного восьмикутника, де один з боків, південний, був широко відкритий для сонця і світла. Міцне, добре вистругане кереге на два з гаком аршини заввишки утворювало ґратчасті стіни юрти, від яких відходили дугоподібні міцні жердини до так званого шангарака — великого обруча в центрі склепіння аршинів на два завширшки. Все це разом утворювало кістяк юрти, на якому була майстерно напнута біла повсть, що точно відповідала формі каркаса і зовні була оздоблена барвистим геометричним орнаментом.
Зсередини кереге було завішане візерунчастим килимом, і вздовж нього лежали гори подушок, ватяних ковдр і згорнутих килимів, стояли скрині з одягом, посудом і різними іншими речами, яких у Джантемира було більш ніж досить. На навмисно залишених на кереге гілках висіли килимові сумки для дрібних речей, різний інструмент, сідла, вуздечки, шкіряні відра і сплетені з очерету полички. Посередині юрти спускалися зверху шнури й китиці, призначення яких важко було одразу відгадати, і величезний бурдюк — саба для кумису. Долівка була вкрита подвійним шаром товстої повсті, поверх якої Шаукен постелила третю — білу — для гостей.
Лаврентьєв сидів поруч із Джантемиром з виглядом принаймні посла Російської імперії в країні папуасів, а Джантемир все ще не знав мети його відвідин і запобігливо посміхався, намагаючись зав'язати розмову.
— Як жили тут усе літо? — спитав він.
— Жили непогано, — відповів писар, підкручуючи вуса, — мені ще вчора доповіли, що ти прибув, а я сьогодні вранці доповів генералові.
Тут Лаврентьев навмисне зробив довгу паузу, щоб надати своїм словам якомога більшого значення й створити враження, що не сам генерал вирішив долю аулу, а він, Лаврентьев, підказав Ісаєву, як зробити, і Джантемир при всій своїй витримці мимоволі напівпідвівся, марно намагаючись приховати тривогу за уважністю та ввічливістю.
— Прибув, — кажу, — наш Джантемир. На свою стару зимівлю. Певне, нема йому де зимувати. Худоби він має багато, а весь степ навкруги інші аули порозбирали. Шкода, — кажу, — хорошого сусіда. Невже йому звідси відкочовувати доведеться?
Тут Лаврентьев знову зробив паузу, а Джантемир не витримав і схопив його за руку. Лаврентьев посміхнувся і вів далі:
— А генерал зводили ручкою махнути і кажуть: "Ну, добре, Лаврентьев, якщо ти так за нього просиш, хай вже на цей раз залишається, але наступного року хай підшукує собі іншу зимівлю".
У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби.
— Ой бой, як добре ти доповів Ісай-паші! Великий тобі за це спасибі. Приходь частіше баранину їсти, акина слухать, кумис пити, хороший розмова розмовляти.
— Добре! Будемо приходити! — посміхнувся Лаврентьев. — Ось приятеля до тебе привів. Хороша людина. Вчений. Він моїх Васька та Стьопку враз грамоті навчив. Так тепер по-друкованому шкварять, що тільки держись. Вже й писати почали вчитися.
— Мій Ісхак теж письменний, і Рахім теж почав вчитися, — похвалився бай. — До Омська, в медресе поїхав. Коран читають. І інший книжки.
Тим часом Шаукен постелила перед гостями на кошмі чисту скатертину, поставила на ній сушений сир, піали, миску масла і миску баранячого жиру. Насипала жменю цукру-рафінаду, потім принесла чайник щойно завареного духмяного чаю, а Кульжан втягла самовар.