Довідавшись про хворобу Шевченка, лікар Александрійський негайно відвідав його, знайшов у хворого ревматизм і початок цинги, виписав йому мазь і наказав робити спиртові компреси. Про існування вітамінів за часів Тараса Григоровича ще не знали, але з досвіду бачили, що хворий видужує від цинги, коли починає вживати фрукти й різну городину. Та знайти їх в Орську було важко. Лікар звернувся до Ісаєвих.
Другого ж ранку Лідія Андріївна з Наташею прислали Шевченкові цілий кошик ріпи, цибулі і качанної капусти з суворим наказом їсти городину сирою. І овочі допомогли поетові більше лікарської мазі, а спирт, виписаний для компресів, Тарас Григорович розпив разом із Лаврентьєвим за здоров'я Лідії Андріївни та Наташі.
Лікар Александрійський часто відвідував Тараса Григоровича. Він завжди приносив кому щось почитати і охоче розповідав цікаві випадки з медичної практики або з власного життя. Шевченко любив ці розмови з лікарем.
Відвідували його й польські друзі, обдаровували його найкращим тютюном, одного разу принесли йому почитати новеньку антологію молодих польських поетів.
За два тижні Шевченко видужав і відпочив. Підвівшись з ліжка, одразу пошкандибав у степ. Рівна, як на мирі, лінія обрію стала по-осінньому чіткою. Вітер гнав удалечінь поруділі кульки перекотиполя. Журавлі тяглися на південь довгими ключами, і їх журливий гаркавий крик віддався в серці поета безмежною тугою.
XIV. В ГОСТЯХ У БАЯ
Ввечері писар Лаврентьев лукаво підморгнув Шевченкові:
— Ну, Григоровичу, пішли завтра в гості.
— Куди? — здивувався Шевченко, який не полюбляв друзів Лаврентьева: фельдфебеля Лаптева та двох бравих унтерів — кучерявого красеня Злинцева і подзьобаного віспою мовчазного Куницина.
— А до киргизів. Прикочували вчора, зимуватимуть на Орі. Вони тут щороку зимують. Генерал уже кілька разів казав їхньому баю, щоб він поставив свій аул верст за сорок від фортеці, бо нам самим і козакам та слободянам тутешнім випас і сіно потрібно для коней і худоби... Я, як довідався, що вони знову тут, — одразу їх превосходительству доповів, а вони тільки ручкою махнуть зводили.
"Бог із ними, — кажуть, — хай вже на цей раз зимують, але на той рік — вижену: кочуй, Джантемир, де завгодно, але степ навколо фортеці потрібний нам самим".
Шевченко зрадів новим враженням..
Одразу після пізньої відправи зібралися вони в аул. Лаврентьев одягнув новий мундир, в якому ходив тільки до церкви, і начепив свої медалі: одну на георгіївській стрічці за бої на Кавказі і другу на аннинській стрічці83 — за російсько-турецьку війну. Волосся намастив олією, а чоботи наваксував до дзеркального блиску.
Шевченко хотів піти до казахів у цивільному, але передумав, коли Лаврентьев попередив його, що офіцери теж частенько одвіду-ють бая. Він тільки поголився, підкрутив вуса і наваксував чоботи, вже розбиті й покривлені після маневрів. Ішли вони навпростець до далекого завороту Орі, де неясно майоріли юрти аулу, наче розкладені по степу тюбетейки.
— У них, у киргизів, свій звичай, — пояснював дорогою Лаврентьев, не помічаючи, як важко Шевченкові встигати за ним із своїми хворими ногами. — Гості у них не повинні підходити до самої юрти. Треба зупинитися кроків за тридцять і чекати, поки вийде хазяїн або хтось із його сім'ї. Підійдуть вони до гостя, спитають, хто, та що, та до кого прийшов і в справі якій, чи так, по дружбі, для приємної бесіди, потім відженуть та прив'яжуть собак, а тоді вже до юрти запрошують. А собаки в них — справжні звірі: хто здуру сунеться ближче — на шматки роздеруть.
— О-ох! — простогнав нарешті Шевченко. — Почекай хвилинку. Ніяк не уженуся за тобою. Дуже мені ноги болять.
Лаврентьев притишив ходу і далі повчав Тараса Григоровича:
— Ти, Григоровичу, пам'ятай, що вони зовсім дикуни та ще й нехристі, бусурмени. Вони повинні нам кланятися і коритися. Як увійдеш — сідай в глибині юрти, навпроти входу, на білу кошму, а не десь біля порога, де собаки та соколи сидять.
Міркування Лаврентьева дратували Шевченка, але кожне необачне слово писар міг навіть ненавмисне переказати начальству, і Шевченко мовчав.
Вони вже наближалися до аулу. Першими почули їх собаки, і з оглушливим гавкотом кинулися назустріч непроханим гостям.
— Рота, стій! — жартома скомандував Лаврентьев. — Вільно! Обидва зупинилися.
Джантемир-бай сидів у своїй гостевій юрті з акином Абдрахма-ном, якого не бачив із дня свого весілля, і частував його кумисом. Біля порога жінки білували щойно зарізаного барана.
— Давно не чув я твоїх пісень, Абдрахман, — казав Джантемир, подаючи акинові повну піалу кумису. — Скучив я за ними і за твоєю мудрою бесідою,
— Небагато веселого тепер на світі для пісень, — зітхнув акин. — Усе більше притискає нас російський цар: плати ясак, плати по півтора карбованця від юрти, плати за рибальство, за вовну, за отару, за дерево на кереге — за все...
— Ой, вірно це ти говориш, — кивнув головою Джантемир. — Ось і мене починають притискати. Сиджу і кожну хвилину чекаю: ось-ось накаже мені Ісай-паша забиратися з моєї зимівлі, бо йому стали потрібні наші випаси. Казав мені уже торік: "Підшукуй собі іншу зимівлю", — але влітку я весь час гасав Семиріччям за Зулькар-наєм, а потім ногу зламав. Ніколи було про це думати... Прикочував на старе місце і думаю: а що, коли раптом проженуть?.. Куди тоді податися, степ давно розібраний по кочовищах...
Абдрахман співчутливо клацнув язиком, присьорбуючи дрібними ковточками і з насолодою смакуючи кумис. Любив старий випити, а тут прийшла осінь, ось-ось ударять морози — чекай тоді свіжого кумису до наступного літа.
— Важкі часи настали. Важкі, — повторив він і зітхнув.
У цю мить заґвалтували аульні собаки. Почувся тупіт босих ніг і стривожені голоси. Вздовж юрти промчав чийсь кінь, заплакала маленька дитина.
— Гей, люди! Що там трапилося? — гукнув Джантемир, напів-підводячись. — Іди, Ісхак, подивися, що там?
Ісхак вийшов з юрти і одразу повернувся назад. До нас ідуть росіяни з фортеці.
Шаукен, що сиділа біля входу, одразу замоталася по юрті, щось ховаючи в темні кутки, а Джантемир зблід і почав натягати халат.
— Ну ось!.. Я казав: прийдуть, — бурмотів він. — Та чого ти стоїш?! — раптом крикнув він і підступив до Ісхака з камчею. — Біжи! Спитай, чого їм треба і хто вони.