— Пийте спочатку чай. Зараз баранина звариться, будемо кавардак їсти, — частував гостей повеселілий Джантемир.
"Треба добре почастувати писаря, — думав він, — бо при нагоді він завжди може закинути за нас слівце генералу".
Тут Джантемир багатозначно підморгнув Шаукен і щось сказав їй півголосом. Шаукен і собі зашепталася в кутку з Кумині, і та швидко почала замішувати на дощечці тісто з білого борошна для мантів.
З тієї хвилини, коли в юрті з'явилися росіяни, Абдрахман не вимовив ані слова. Він скромно відсунувся до кереге і поклав на коліна домбру. Джантемир підніс і йому піалу чаю, в яку Абдрахман долив трохи молока. Акин повільно сьорбав чай з сиром, вмочуючи його в жир, і спостерігав за росіянами. Не подобалося кому, як Лаврентьєв шумно відкушує грудочки рафінаду, а Шевченко зацікавив його... Що це за людина, чого так пильно придивляється і до юрти, і до людей, і до речей, таких звичних для кожного кочовика?
А Тарас Григорович сидів з піалою в руках, забувши про чай: таке все було цікаве навколо нього. Раптом прокинувся орел, підвівся на своєму туторі, струснувся спросоння і різко крикнув, розвівши свої велетенські крила.
— Орел! — охнув Шевченко. — Який красень!
— Беркут, — поважно ствердив Джантемир. — Вовків битимемо. Лисицю. Хороший орел — великий, міцний. Жайсак впіймав його в міжгір'ї.
Орел підвівся на свої міцні високі ноги з великими гачкуватими пазурами, з хвилину постояв, задзеленчав ланцюжками і знову сів на тугир, і закуняв, затягнувши гострі жовті очі тоненькими плівками повік.
У Шевченка здригнулося серце: могутній, гордовитий — в'язень, у кайда...
Тільки Абдрахман помітив гірку посмішку, що ледь скривила Шевченкові губи, і зрозумів її.
— То це ти і є акин? — раптом спитав Лаврентьєв Абдрахмана, ставлячи на скатертину порожню піалу.
Акин мовчки кивнув головою, зрозумівши одне тільки слово: "акин".
— Так заспівай нам щось, — вів далі писар з виглядом поблажливої уваги, — ось і він, товариш мій, любить і співати. Кобзар він — одним словом.
— Кобиз?81 — пожвавішав старий. — Ми — ні кобиз. Ми домбра граємо, — чітко промовив він і торкнувся свого нехитрого інструмента.
Помітивши, що акин збирається співати, жінки прикрили самовар і посуд, а Шаукен загорнула в скатертину рештки цукру й сир і поклала все це в скриню. Абдрахман настроїв домбру і, подумавши, сказав Тарасу Григоровичу:
— Розповім я тобі кюй, браго мій, тому що бачу: душа твоя — пісня.
І, ритмічно погойдуючись, почав розповідати.
— Чекай, — зупинив його Лаврентьєв. — Він по-вашому не розуміє. Покличте того хлопця, який добре говорить по-руському.
Абдрахман замовк, опустивши очі в землю, нерухомий, наче вирізьблений з слонової кістки, а Кульжан вихором помчала в нову Жайсакову юрту і за хвилину, зарум'яніла від швидкого бігу, повернулася з Жайсаком. Він чемно віддав салем Абдрахманові, потім вклонився російським аскерам і сів поруч з акином. Абдрахман знов провів пальцями по струнах і заговорив, погойдуючись у такт непомітному внутрішньому ритму.
Пташка-мати співала про щастя своє —
Про гніздо і малих пташенят. Щебетала про те, яка гарна весна,
Коли в серденьку співи бринять. А в цей час до гнізда щитомордник-змія,
Невблаганна, як смерть, підповзала. Голоси пташенят, що бриніли в траві,
Щитомордник здалека пізнала. Засичала вона, підвелась над гніздом —
Пташка в тузі страшкій закричало, З тоскним, страдницьким зойком над гадом лихим,
Захищаючи діток, кружляла. Гад не має душі. Серце-камінь мовчить:
Рада, гадина легкій поживі, І у пащу змії впала пташка тоді
В материнськім святому пориві.
Жайсак сумлінно, але досить незграбно перекладав зміст кюя. Коли він замовк, загнувшись на останній фразі, Абдрахман звернувся до Тараса Григоровича:
— А тепер послухай, як співає про це домбра.
І струни заспівали під його вправними пальцями, спочатку радісним прозорим звуком з ніжними переливами весняних жайворонків і цвіріньканням маленьких пташенят. І раптом в кришталево-чисті звуки ввійшла глуха й свистяча нота — голос смерті. Зойк матері, повний жаху й розпачу, покрив сичання гадюки, почулося тріпотіння її крил, останній смертний крик, а тоді — звук обірваної струни.
Шевченко був зворушений і схвильований і музикою, і змістом кюя, і тим, що звучання домбри виявилося м'якішим від звучання усіх знайомих йому інструментів, і тим, що слухав він акина серед безкрайого осіннього степу, під легким склепінням юрти, яку міг зірвати і знести за грань землі перший же з жахливих буранів, що вільно гуляють цією безмежного рівниною. Зате Лаврентьев незадоволено покривився:
— Дурне діло — така музика. Ми не хлопчиська, щоб слухати про пташок. Заспівав би краще якоїсь справжньої та голосом, а то слухай оцю балабайку, з якої і звуку нема.
— Заспівай, братику, — попросив Шевченко, поклавши руку на плече старого акина.
Абдрахман глянув на нього нерішуче, відчувши свою невдачу. В цю мить жінки внесли миски з паруючим м'ясом і мантами і поставили їх перед Джантемиром. Він засукав рукави і почав різати і роздавати кожному по шматку. Перший жирний кусень одержав Лаврентьев, другий — Шевченко, третій — Абдрахман. Усім їм Джантемир подавав м'ясо просто рукою, і коли жир стікав по його пальцях і струменів аж до ліктя, — бай злизував його зі своєї волохатої руки від ліктя до пальців. Потім він щось наказав Шаукен, і перед аскерами Лишися штоф горілки і фарфорова маленька чашка.
— Нам цього не можна: пророк заборонив, — казав Джантемир, — але для росіян купуємо. Пий, будь ласка! Нам не шкода!
Лаврентьев задоволено крекнув і за одним духом проковтнув повну чашку, потім налив Тарасу Григоровичу. Шевченко випив, але від другої відмовився. Він міг чимало випити в веселому товаристві або коли мучила туга, але тут, у цій юрті, його надто захопили інші враження. Хотілося зберегти пильність очей і гостроту спостережливості.
Лаврентьев пив, не рахуючи, радий, що весь штоф залишився в його розпорядженні, і швидко остаточно сп'янів, а Шевченко, доївши другий кусень молодої баранини, знову звернувся до акина:
— Заспівай, братику. Заспівай про людей, про гірку долю того, хто спину гне перед багатирями. Повинні бути у вас такі пісні?