— Як батир! — разом загомоніли принишклі було аксакали. — Це ж не жарт: сам зарубав шість вовків.
— Ще й двох вовчиць так поранив, що вони здихали, коли примчали жигіти.
— Я рятував твою отару в хуртовину, як свою власність, — ледве чутно вів далі Шакір. — А тепер я поясню, чому ми всі так працювали. Нам честь не дозволяла погано робити. Отже, підтверди тепер, Джантемир, якого ми роду, і що твій батько Ундасин був моїм найкращим другом, і ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті — в білій юрті, такій, як у тебе зараз.
— Ну, й гостював, — вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти, Шакір-ата, теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний.
— Ніхто нічого й не просить, — спалахнув Жайсак. Джантемир тільки скоса зиркнув на нього вузькими щілинками
очей на пласкому й тлустому обличчі і обернувся до Шакіра.
— Чого тобі ще треба, Шакір? У мене гостює акин Абдрахман. Я хочу послухати його пісень. Ти мене затримуєш.
— Мені нічого вже не треба, — прохрипів Шакір, — але Жайса-ка скалічили вовки тому, що твій син із своїми друзями втік на той і кинув його самого. Нагородити його — ось твій борг честі переді мною, — вдарив він по найчутливішій струні байського кодексу честі.
Кров кинулася в голову Джантемирові. Він хотів вилаятись, але його вуха вловили шепіт обурення і рух серед аксакалів. Як на лихо, тут зібралися старійшини всього роду, з якими доводилось рахуватися. Слова Шакіра, який ніколи не розповідав в аулі про своє минуле, справили на них величезне враження. І, проковтнувши лайку і готові вихопитися образи, Джантемир вимушено всміхнувся і заговорив, надавиш своєму голосу незвичної теплоти:
— Я нічого не забув, Шакір-ата. Пам'ятаю, як ти вчив мене їздити верхи, як розказував мені старовинні казання про Кобланди-батира9. Я добре знаю, що таке честь, і нагороджу Жайсака. І тебе теж не забуду. Не турбуйся і видужуй.
І, підібравши поли свого кожуха, важкий і пихливий, ні на кого не дивлячись, вийшов з юрти.
Всі мовчки прислухалися, як риплять по підмерзлому снігу і потроху стихають його важкі кроки, потім, коли їх не стало чути, загомоніли всі разом:
— Чого ж ти мовчав, Шакір-ага?! — сплеснув у долоні старий Файзулла. — Амий гадки не мали, що він з тобою зробив!
А кожум'яка Тайжан скрипнув зубами і сплюнув спересердя:
— Ну й жаднюга наш бай! Він ще десять разів подумає, поки наважиться подарувати тобі два барани.
— Баранами йому не відбутися, — вкинув товстий Баймагамбет.
— Він, падлюка, батькового приятеля в наймита обернув.
— Зганьбив він увесь наш рід, — загув і костоправ Габдулла.
— Я б не мовчав. Я б перед усім народом розповів правду. Ми б примусили його бути людиною!
Тепла хвиля співчуття виповнила і наче зогріла юрту, зробила її затишною і дорогою. Кумині дивилася на людей і не пізнавала їх. Наче в кожному з них раптом відкрився якийсь потайний куток, повний добра, про існування якого вона досі й не догадувалася. А обурені і схвильовані люди гомоніли, перебиваючи один одного, і ніхто не помічав, що Шакірова голова закинулася назад і важке хрипіння вирвалося з його грудей.
— Чаю! Дайте гарячого чаю! — скрикнув раптом Жайсак, кидаючись до батька. — Йому погано!
І всі враз заметушилися, намагаючись допомогти, хоч якось полегшити страждання вмираючого. Хтось побіг в суміжну юрту, де кипів самовар, і не піалу чаю, а весь самовар притяг для хворого. Хтось вийняв із скрині посуд, засипав свіжого чаю, і Кумині, ковтаючи сльози, за хвилину напувала хворого гарячим чаєм з верблюжим молоком, яке миттю принесла Кульжан. Файзулла підклав до вогнища свіжих кізяків, від яких пішов юртою важкий дух. Вмираючий важко закашлявся.
Тоді Тайжан вибіг з юрти і приніс на лопаті кілька розжарених червоних цеглин, висипав їх у вогнище, а димучі кізяки викинув геть. Коли синя хмара диму розвіялася, він вийшов і дбайливо закрив тундук. В юрті одразу потеплішало.
Але Шакір вже не міг опритомніти. Побачивши Джантемира, він зібрав усі сили для останньої розмови і тепер лежав безсилий, а його довге, відросле за час хвороби волосся налипло на спітніле чоло. Груди його важко й нерівно здіймалися. Аксакали помалу розійшлися, сказавши йому на прощання по кілька теплих слів. Лишився один лише Тайжан, щоб допомогти змученій вкрай Кумині та Жайсакові. Жайсак теж лежав нерухомо, міцно стиснувши зуби, щоб не стогнати. Підводячись, він роз'ятрив свої рани.
Шакір хрипів, задихався і кидався всю ніч, і за годину до світанку його останній подих нарешті змінився спокоєм смерті...
Тайжан і Жайсак міцно спали.
Довго сиділа над мертвим чоловіком Кумині, вдивлялася в нього при тьмяному й мерехтливому світлі каганчика і намагалася назавжди запам'ятати його обличчя, тому що рідко випадала їй вільна хвилина глянути на супутника її гіркого життя. Вона тихенько пестила пучками його обличчя, обмацувала його, як сліпа, — і не було в неї ані слів, ані сліз.
Коли зійшло сонце, виконуючи стародавній звичай, зібралися до чорної юрти вісім дідів — обмити і спорядити померлого в останню путь, а Тайжан з двома жигітами поскакав на кладовище викопати йому могилу.
Кумині, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика. Але вона до останньої хвилини не відходила од нього, бо тільки-но накриють його покровами — ніколи вже не побачить вона його лиця.
За кілька хвилин прийшли до неї жінки і повели в одну з сусідніх юрт, посадовили її на повсті, оточили, обняли, сплелися з нею в одне тісне коло і заспівали жоктау на один з відомих сумних наспівів, якими кожна казашка супроводить у могилу свого чоловіка. І кожна з них відшукує в серці нові слова, ніжніші й яскравіші всіх відомих, щоб краще і глибше сказати про свою самотність, своє невимовне жіноче горе. І багатьом щастило їх знайти. І ці нові слова вливалися в пісню, і згодом їх повторювали інші жінки, зазнавши такої ж втрати. Так зойки одного наболілого серця перетворювалися на пісню і ставали власністю і скарбом цілого народу.
Ти зникаєш, як сонце за краєм землі, Як хвилинні сліди в сніговійній імлі, —
почала низьким оксамитовим контральто Маржан, дружина Тайжа-нова, найкраща голосильниця і співачка аулу, а Айжарик підхоплювала дзвінким високим сопрано: