— І ще слухай, синку, — стиха заговорив він згодом. — Пильнуй, як око, наше лоша. Воно від Карлигач, легконогої кобили і... — тут він знизив голос до ледве чутного шепоту, — і від Бурана — того Бурана, що на кожній байзі приходив перший. Цьому лошаті ціни нема, але треба його підгодовувати, виростити й добре виїздити. Ти у мене неабиякий їздець. Ти вмієш добре поводитись з конем, навчити його, щоб він знав твій голос і розумів тебе без камчі. А кінь — це надійний, вірний друг: і в лиху годину, і на байзі він виручить хазяїна. В ньому твоє щастя. А маленького лошачка я назвав Акбозадом, тому що він виросте і стане білий, як айран, і буде дорожчий від чистого золота.
Жайсак мовчав.
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
17
— Чи чуєш ти мене, синку? Чи виконаєш, що я тобі сказав? — повторив Шакір, безсило опускаючись на повстину.
— Чую, ага! Все виконаю, і слово моє тверде, як напис на камені,
— відказав Жайсак.
Старий полегшено зітхнув, наче скинув з себе величезний тягар, але іще щось пригадав і знов підвів голову:
— Джантемир дає мені за роботу — ти ж знаєш — по десять баранів на рік. За тринадцять років це була б ціла отара, але ж він вираховує з мене за кожного барана і кожну ярочку, загризену вовками. У мене тепер сорок п'ять баранів та сімнадцять ярок. Запам'ятай і це і не даруй йому поганої пам'яті, коли він розраховується з бідаками,
— з гіркою іронією посміхнувся він.
Обидва замовкли: Шакір — втомлений довгою розмовою, а Жайсак саме пробував ворухнути своїми знівеченими пальцями і з радістю відчув, що вони ледве помітно зігнулися і знов розігнулися, хоча гострий біль і віддався вище ліктя і десь на спині, біля лопатки.
— Слава Аллахові, — сказав він, щоб потішити батька. — Пальці почали потроху ворушитися.
Бліда посмішка освітила обличчя Шакіра, але очі його дивилися кудись у простір, осяяні внутрішнім світлом, що з'являється у людей після важких страждань або на порозі небуття.
Ввійшла Кумині з чувалом кізяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже спустити за собою запону.
— Залиш! — зупинив її Шакір. — Хочу подихати свіжим повітрям. Мені від нього легше.
— Але ж сонце йде до заходу, Шакір, любий, — боязко зауважила вона. — В степу ще сніг. Змерзнеш.
— Завтра я помру, — суворо й просто сказав старий. — Дай мені востаннє помилуватися сонцем... І землею... Вона така прекрасна, — тихо додав він. — І скажи людям, хай прийдуть попрощатися зі мною.
Кумині з болем і жахом зиркнула на нього, похнюпилася і тремтячими руками стала щось пересувати біля вогнища.
— Я хочу бачити всіх. Попрощатися з ними, — з зусиллям повторив Шакір.
І Жайсак, і Кумині раптом відчули страшну правду цих слів. Жайсак, зморщившись від болю, зробив рух, щоб підвестися.
— Ana! Допоможи! Я піду, — сказав він, але не міг стримати стогону.
Кумині злякано кинулася до сина.
— Лежи! Лежи! Я зараз! Я сама! — белькотіла вона і, швидко накинувши хустку, вислизнула з юрти.
Коли вона повернулася, в юрті вже сиділо кілька чоловік. Білобороді діди в м'яких чоботах і повстяних панчохах, в теплих ватяних ча-панах, входячи, віддавали хворому салем, потім привітно кивали Жай-сакові і з належною неквапливістю урочисто сідали навколо Шакіра.
— Здоров був, Шакір-ага! — казали вони, шанобливо називаючи його, як ще ніколи не називали. — Що ж це ти? З смертю треба боротися, як твій батир боровся з вовками, а не піддаватися їй. Рано тобі ще прощатися з життям.
— Вона мене перемогла, аксакали, — через силу видихнув Шакір і закашлявся.
Тоненька цівка крові ниточкою потяглася з його вуст.
— Аксакали! Будьте батьками моєму синові. В важку хвилину він ще потребує поради розумних людей. Добра порада дорожче жирного барана.
— Вірно! Порадимо! Допоможемо! — заговорили навперебій аксакали.
А приятель Жайсаків — жилавий кожум'яка Тайжан — басовито загув на всю юрту:
— Та його ані батько, ані матір розумом не скривдили. Ще й сам іншим добре порадить.
І по-приятельському ляснув Жайсака по плечу. Жайсак мимоволі скрикнув від болю.
— Ой бой! Я й забув про твої рани! — розгубився Тайжан. — Пробач! Ну як твоя рука?
— Трохи полегшало, — відповів Жайсак. — Пальці сьогодні заворушилися.
Шакір полежав якийсь час, заплющивши очі від блиску снігу. Потім знов із зусиллям підвів голову і оглядівся.
— А Джантемир? Де він? Що він сказав? — у Кумині піала випала з рук.
— Та хіба ж можна турбувати бая? Яйне наважилася...
І раптом з несподіваною силою Шакір сказав суворо і голосно:
— Іди! Скажи: я хочу бачити сина мого друга Ундасина й онука Рахматулли. Скажи: Шакір помирає.
Кумині так розгубилася, що в неї відібрало ноги й язик. Тоді Жайсак простягнув Тайжанові здорову руку.
— Допоможи підвестися. Я сам піду по нього.
Стиснувши зуби від болю, звівся він на ослаблі ноги. Хтось накинув на нього кожух, підперезав його ременем і допоміг вийти. Сонце вже котилося по далекому обрію, повільно сповзаючи на другий невидимий бік землі. Зі степу війнуло холодом. Кумині мовчки опустила запону, розгребла попіл і від кількох жаринок запалила череп'яний каганчик з баранячим салом і повісила його на шангарак, потім поклала в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся до тундука. В цю мить хтось послужливо відкинув запону, і до юрти ввійшов Джантемир.
— Салем, Шакір, і ви, аксакали, — сказав він і сів на почесне місце, де Кумині тремтячими руками полохливо підстелила йому єдиний шмат білої повсті. — Що ти хотів мені сказати?
Шакір звів на нього пригаслі очі, і раптом іскра життя знов зажевріла в його зіницях.
— Хочу, щоб ти підтвердив правду, того, що я скажу, — відповів він, задихаючись. — Я помираю, Джантемир. Збрехати перед смертю — значить приректи свою душу на вічну муку. Скажи, чи добре працював я всі ці роки, з того часу, як повернувся в рідний степ з-за Уралу?
Джантемир помовчав з хвилину, міркуючи, чи не вийде йому якогось збитку або шкоди, якщо він це ствердить, але не витримав напруженого погляду старого табунника і неохоче кивнув головою.
— Можу ствердити. Працював ти чесно і добре. Кумині теж добре працювала та й син твій непогано робив і бився з вовками, як справжній жигіт.