Доївши останній шматок, Шакір добре витер пальцями миску, облизав кожен палець і віддав порожній посуд Кульжан.
— Спасибі, дівчинко. Хай буде життя твоє ясне й світле, як цей перший весняний день. І баю скажи спасибі, що не забуває старого.
Кульжан усміхнулася і, взявши в Жайсака другу миску, вислизнула з юрти.
— Хороша дівчина, — задумливо сказав Шакір. — Ось би тобі, Жайсак, таку жінку.. .Та хіба ж віддасть її бай жебракові?..
— Вона ж просватана, ага. Оце ж, мабуть, скоро будуть і весілля справляти. Правда, щось нічого не чути за нареченого, ніби його й на світі нема.
Старий не відповів. Він лежав і прислухався, як хриплять його спустошені хворобою груди, і згадував далеке минуле.
— А знаєш, Жайсак, — раптом заговорив він, — адже колись не були ми такими бідними. Народився я тут, у Великому степу, а потім переселився до Букеївської орди5, за Урал. Тоді Джантемир не насмілився б зробити мене своїм наймитом. І юрта у мене була біла, велика й гарна. І понад дві тисячі баранів було в мене. І верблюдів цілий табун, і дві жінки, старіші від твоєї матері. Велика родина була...
— Так. Я знаю, — кивнув Жайсак. — Ana мені розповідала. Я навіть і сам пам'ятаю, як ми переправлялися темної ночі на снопах очерету через велику-велику ріку. І потім, — нерішуче додав Жайсак, — мені здається, що у мене були брати. Так, два брати і маленька сестричка з червоними стрічками в кісках, — запитливо глянув він на батька.
Шакір довго мовчав.
— Були, — глухо відповів він нарешті і з зусиллям підвівся на лікті, запинаючи на грудях подертий халат. — Я розповім тобі все.
Ти мусиш знати всю правду... — в цьому степу, — почав він, часто замовкаючи, щоб відпочити, — пасовища бідніші й сухіші, ніж на правому березі Уралу. Заплавні луки там багатющі, трава соковита й густа, а вздовж Ахтуби і Каспію — неоглядні зарості очерету. Жити б там і багатіти... Але там, де багато трави і очерету, — багато й багачів. У них сила челяді, наймитів, тюленгутів і ще більше худоби. Силоміць захоплюють вони найкращі землі й пасовища. Коли я був молодий, як оце ти, ми вільно перекочовували через Урал зимувати на тому березі і навесні знов поверталися сюди. Але згодом руський цар заборонив аулам з Великого степу перекочовувати на правий берег Уралу.
Був у нас тоді султан Букей. Почав він просити царя, щоб нам дозволили назавжди оселитися на землях між Уралом і Волгою. Цар погодився, і ми дуже зраділи. П'ять тисяч юрт перекочували через Урал "на багаті землі". Та не тривалою була наша радість. Виявилося, що береги Каспію з рибними тонями та очеретами давно вже належали князю Юсупову6 та графу Безбородку7, а землі між Узенню і Уралом — яїцьким козакам. Букей тоді помер, а син його, Жангоза, та тесть його Караул Ходжа були люди без совісті, без честі й серця. Крім звичайного царського податку і крім зеккята, вони наклали на нас силу різних податків, а грошей у нас ніколи не було, і торгували ми, як і тепер торгуємо, на баранів, а не на гроші. Караул Ходжа склав з Юсуповим угоду, за якою Юсупов за гроші дозволив нам пасти худобу на його землях. Але, якщо Юсупову належало два карбованці, то Караул Ходжа вимагав з нас п'ять. Ми голодували, а він збагачувався на наших сльозах. Крім того, з-за Уралу весь час сунули до нас на зимівлю аул за аулом з Великого степу. І ось настала жахлива зима, коли хуртовини налітали одна за одною, а потім почалася ожеледь, та така, що кінь не міг розбити копитом льодової кірки на снігу. Ми день і ніч розбивали її кетменями та лопатами, але пів-отари загинуло. Решту можна було б врятувати, коли б пустили нас в очерети, та хіба вблагаєш яїцьких козаків? А заплатити їм не було чим...
Шакір важко закашлявся і довго не міг передихнути. Потім знов заговорив. Прагнув вилити нарешті своє горе, яке так важко було носити в собі все життя.
— Загинула наша худоба до останнього ягняти. Голодна смерть дивилася нам у очі. Старші мої дружини померли тієї зими. Лишилася сама Кумині — твоя мати. І саме тоді прийшов бухарський караван. Він привіз рис і борошно, а в нас не було ані барана, ані грошей. І тоді, побачивши, яке у нас лихо, бухарці почали продавати борошно за дітей. Подумали ми з Кумині і наважилися на жахливе діло: продати старшеньких, щоб врятувати їх від голодної смерті і зберегти
собі найменшого. За дитину давали вони по три миски борошна. Одержали ми дев'ять мисок борошна. Хлопчики зосталися живі, а сестричка твоя померла другого дня після того, як ми її продали. Бухарці ще прийшли лаятись, вимагали, щоб ми віддали тебе замість неї. А ми вирішили тікати на батьківщину — сюди, у Великий степ. Росіяни тоді нікого не пускали через Урал. Треба було переправитись темної ночі. Але ні човна, ані плоту у нас не було. Нарізали ми сухого очерету, голови сіном притрусили і опівночі полізли в воду. Тебе ми поклали на сніп і теж прикрили сіном. Так нас і не помітили, бо багато пливло тоді рікою і сіна, і хмизу, змитого повінню з заплавних луків. Прийшли ми сюди, до Джантемира. Батько його Ундасин був колись моїм приятелем, але на той час він вже помер... Джантемир прийняв нас добре, як друзів: барана зарізав, почастував, але згодом, коли довідався, що ми — жебраки... Та ти й сам добре знаєш, як нам тут довелося... — обірвав сам себе Шакір.
Жайсак мовчав, але міцно стулені губи його без слів казали, скільки гіркоти і безсилої ненависті вирувало в його серці.
— Слухай мене, синку, — знов заговорив Шакір, сплюнувши згусток крові. — Якщо ти колись зустрінеш бухарський караван або потрапиш до Маргелана8, шукай там купця Хабібуллу Омера. Він купив твоїх братів Касима та Тюленбая. І якщо колись всміхнеться тобі доля — викупи їх.
— Добре, ага, викуплю. Присягаюся, — тихо, але твердо відповів Жайсак. — Я беркута собі дістану. Полюватиму з ним. Кажуть, що росіяни за хутро великі гроші дають. Працюватиму. Ти не турбуйся, ага. Я не дам тобі померти з голоду.
Старий гірко й ніжно посміхнувся, як посміхаються дорослі наївним обіцянкам дітей, і, певно, хотів іще щось додати, та довга розповідь так втомила його, що він лежав без сил, блідий і спітнілий, з запалими очима і в цю мить уже здавався мерцем.