Тільки сонце уранці засяє нам знов, А тебе не поверне ніяка любов!
Тихо й гірко зітхнувши на ці безнадійні слова, обвела Кумині жінок сумним поглядом і ніби запитала їх словами пісні:
То для кого ж тепер берегтиму кумис, Готуватиму чай, бишбармак або рис? Ти на схилі років мене кинув одну, Буду жить, мов орел, сторож смертного сну.
І знов полилося м'яким і скорботним потоком контральто Маржан:
Не почуєм твій голос ми в юрті своїй, Коли виє в степу злий буран-сніговій. І мандрівний акин нам під струни домбри Заспіває без тебе казання старі.
Тихі покірливі сльози полилися з очей Кумині.
Жінки міцніше пригорнули її, втішали ласкавими словами, а оксамитове контральто Маржан билося як пташка об склепіння юрти безсилим розпачливим зойком:
Так сивій, же, коса, наче білий ковил! Сумні очі засип мені попіл та пил! Якщо сонце життя в чорну землю пішло, Наче зовсім у мене його й не було...
Довго ще отак співали жінки, впиваючись скорботною красою жоктау, а тим часом аксакали обмили Шакіра, поголили йому голову, підстригли вуса та бороду, одягли йому саван — довжелезний лантух з білого полотна, зшитий тільки з двох боків, з єдиним прорізом для голови. Потім загорнули тіло з голови до ніг трьома довгими шматками білого тонкого полотна і зв'язали трьома білими рушниками ступні, стегна і тулуб нижче плечей. Потім поклали його на правий бік на почесне місце навпроти входу і завісили чистою завіскою.
Певно, слова Шакіра боляче вразили самолюбство Джантемир-бая, бо на цей раз не поскупився він і прислав для небіжчика оці широкі й довгі шматки полотна, рушники і розкішний перський килим, в який загорнули Шакіра перед виносом, а на поминки наказав зарізати трьох відгодованих баранів.
Мулла довго та урочисто читав в юрті молитви, а Кумині, не наважуючись порушити закон, лежала за юртою на снігу, уткнувши обличчя в сніг. Коли ж тіло Шакірове поклали на верблюда, а хворого Жайсака в Джантемирові сани і мало не всі чоловіки аулу рушили провести Шакіра в його останню путь, — вона покірливо підвелася і повернулась у свою спорожнілу юрту, де вже поралися жінки, готуючи поминки.
Глибоку могилу на зріст високої людини викопав для Шакіра Тайжан із товаришами. Земля була мерзла, кам'яниста. Довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами. Могила була, за звичаєм, чотирикутна. В глибині її зробив Тайжан бічну нішу. Тіло зняли з верблюда, розгорнули килим, розв'язали всі три рушники, зняли й шматки полотна, які, за звичаєм, належать муллі, і з молитвою спустили Шакіра в могилу. Поклали його в ніші на правий бік, вкрили килимом, заставили нішу дошками, потім могилу завалили землею, а зверху — камінням, щоб вовки та шакали не розрили її, а в головах встановили камінь, на якому мали згодом вирізьбити ім'я померлого, рік його народження і рік смерті.
Назад їхали мовчки. Навіть молоді жигіти не гарячили своїх коней і не гасали, як завжди, навколо саней, переганяючи один одного. Джантемир-бай мовчки сидів у санях поруч з мовчазним Жайсаком і тільки, під'їжджаючи до своїх юрт, уривчасто виронив:
— Вовк подер твій кожух і халат. Я пришлю тобі все нове, а за рани дам верблюда, десятеро баранів та коня. Вибирай в табуні першого-ліпшого.
Жайсак мовчки кивнув головою і відвернувся. Не було йому чого відповісти Джантемирові.
II. ПРИЇЗД В ОРЕНБУРГ
Сонце повільно схилялося до рівного, як на морі, обрію. Небо над ним ставало хризолітово-зеленим, прозорим, а нижче — бузковим, і раптом з його глибини виринули темні, довгасті хмари й нерухомо завмерли в прозорому сяйві небесного океану синювато-сірими горбастими китами.
Степ під небом розкинувся неосяжно великий, замкнутий низьким колом обрію. Ковил, ще по-весняному шовковистий, стояв нерухомо і білів удалині, як на півночі біліє по низовинах вечірній туман. Але сухо-сухо було в степу: ані роси, ані найменшої вологи. Тільки бігла загубленою стрічкою гадючка-доріжка, нічим не позначена: ані придорожними деревами, ані хоч неглибокими рівчачками — просто слід від нечастих вершників та возів або верблюжих караванів. Навіть смугасті верстові стовпи мало де збереглися й здебільшого гнили в густих будяках, які вже випустили свої малинові шапочки.
По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.
— Видно велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, — з неприхованою іронією сказав один з подорожніх у круглому фетровому капелюсі і старенькій солдатській шинелі поверх пом'ятого фрака і брудної сорочки з крохмальною маніжкою і коміром, але без найменшого натяку на галстук.
— Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пашквілів, пане хохлацький піїта, — огризнувся фельд'єгерський прапорщик, що сидів поруч. — Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.
Шевченко мовчки стенув плечима.
Коні все мчали і мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Міцний дух конячого поту й вогкого ременя бив у ніс. Гайка на передній вісі деренчала усе пронизливіше. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки перепрягали коні.
Сутеніло. Зоря повільно згасала далеко позаду, а зі сходу вже набігала синь літньої ночі, така несподівана й прекрасна після північних білих ночей.
— Слава тобі, Господи! Місто! — раптом стрепенувся ямщик, вказуючи пужалном вдалину.
Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам'яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарету поруч неї.
"Караван-сарай", — здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під'їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова10, будували його за проектом брата художникового — архітектора Олександра Брюллова11, але називати перед жандармом та фельд'єгерем ім'я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарету, що ніби злітав до перших зір.