В юрті Тайжана готувалися до веселого дівич-вечора, і на якому мусила бути і наречена, а наречений усе ще сидів в юрті за межами аулу, де тільки вовки могли одвідати його, самотнього, в цю неповторну ніч.
Коли частування було готове і юрту по-святковому прибрали, Маржан пішла по наречену.
— Іди до нас, Кульжан-джан, — казала вона, поправляючи золоті шолпи в її косах.
— Нащо залишати мені своє рідне гніздо? Дай мені побути останній вечір у рідній юрті, — відповіла Кульжан, як і належало відповідати за стародавнім звичаєм.
— Витри свої сльози, наречена? У нас буде весело. Розвій своє горе серед вірних друзів.
Але Кульжан тільки мовчки хитала головою на її запрошення.
— Приведіть її до нас. У нас буде весело, — звернулася Маржан до подружок нареченої, але й вони відмовилися привести Кульжан в гостинну юрту Тайжана. Маржан на мить вийшла з юрти, щось гукнула в темряву — і раптом разом із своїми приятельками знов вбігла в Джантемирову юрту, щоб силоміць вивести Кульжан.
— Рятуйте! — за звичаєм, волала Кульжан, видираючись з їх рук. Подружки оточили її щільним колом і почали обороняти, але приятельки Маржан потроху входили в азарт. З удаваної боротьби почалася справжня бійка. Билися подушками і всім, що потрапляло під руку. Хтось зачепив і перекинув каганець, підвішений до шангарака. З тріском роздерли якусь тканину, впала й розбилася піала, другу розтоптали ногами. Жінки скубли одна одну за волосся, били в темряві посуд. Тріснуло кереге. Але все ж таки подружки відстояли наречену. Маржан відступила. Запалили каганці, почали збирати побитий посуд, та не встигли дівчата прибрати, як знову вдерлася Маржан на цей раз із чоловіками. Вони накинулися на дівчат, ті з вереском і сміхом почали відбиватися. Кульжан репетувала на весь голос, кликала на допомогу братів, але чоловіки зв'язали їй руки за спиною, загорнули її в ковдру і понесли до Тайжана.
Тут її розв'язали і посадовили на почесне місце. Почалася весела вечірка. Прибігли й подружки Кульжан, і багато гостей. Танцювали, співали, жартували, потім подали вечерю та різні ласощі: мигдалі, горіхи, родзинки, сушену диню, фісташки, сухий урюк, але наречена, виконуючи звичай, не танцювала, не жартувала, сиділа мовчки і навіть намагалася не сміятись, коли вся молодь аж хиталася від реготу при якомусь особливо дотепному і гострому жарті.
До півночі розважалася молодь. Опівночі наречена підвелася, накинула свій хутряний чапан і зібралася додому. Подружки юрбою проводжали її разом з Маржан та її приятельками. І раптом на них напала юрба жигітів. Боротьба стала одчайдушною. І знову в азарті гра перетворилася на бойовище. Дехто вийшов з бійки з підбитим оком, з подряпаним обличчям. Знов з тріском роздирали чапани й серпанки, а на ранок кілька дівчат не дорахувалися золотих та срібних монет на своїх безрукавках, інші не знали, як замаскувати на обличчях синці й подряпини. А переможці-чоловіки загорнули
Кульжан в килим і понесли невідомо куди, але й на них накинулася інша група гостей і відбила в них наречену їм сплатили досить значний викуп і нарешті віднесли наречену до батьківської юрти, де тим часом усе було вже прибрано, і тому що весняна ніч була досить холодна, в вогнище було насипано розжареного каміння, а тундук залишався напіврозкритим.
Кульжан втомлено лягла на купу ватяних ковдр та подушок. Другий день безупинного свята втомив її. Стільки шуму було в аулі, стільки нових вражень? Вона непомітно задрімала, і раптом здригнулася. Це старша сваха привела до неї Жайсака і зникла.
В тундуку блищала над ними зоряна квітнева ніч, ледь-ледь долинав свіжий вітрець і гойдав полохливий золотавий язичок каганця, підвішеного до шангарака. Жайсак мовчки стиснув пальці Кульжан і сів поруч. Не хотілося їм говорити, та й слова здавалися надто незграбними для висловлення того, що бриніло в їх серцях. Вони дивилися одне на одне, і погляд їх промовляв більше, ніж могли б сказати слова.
Розжарене каміння у вогнищі повільно мерхло й хололо, і гострий холод весняної ночі потроху став виповнювати тиху юрту. Жайсак розгорнув одну з теплих ковдр, складених під кереге, і закутав Кульжан, потім, знову сів поруч і ніжно стиснув її тоненькі змерзлі пальчики. Вони не пам'ятали, скільки часу проминуло, насолоджуючись мовчанням. Душа, наче чаша, виповнена по вінця ніжністю, умиротворінням і передчуттям чогось неосяжно прекрасного, завмерла в дивній мрійності.
Кульжан здавалося, ніби в ній засвітився якийсь ласкавий теплий вогник, і від цього внутрішнього вогника засвітилися її очі й обличчя, а Жайсак раптом глибоко зітхнув, нахилився до неї і припав чолом до її пальців, наче дослухався до нечутної, величної музики, яка лунала в глибині їх сердець.
Вони не помітили, як чорно-синє зоряне небо в тундуку раптом налилося блакитним сяйвом, як розтанули в ньому зорі. Ніч пролетіла як мить.
— Ранок, — тихо прошепотіла Кульжан. — Чуєш: жайворонок! Жайсак підвів голову.
— До завтра, веселко моя, — сказав він і вийшов з юрти.
Весь довгий день клекотів аул розвагами. Безжурний сміх не вщухав. Навколо акинів юрмилися захоплені слухачі, і Абдрахман, користуючись своєю винятковою славою, тут-таки, на майдані, навпроти байського будинку, склав і заспівав нову жартівливу пісень-ку-сатиру. Грізний бай став би зелений з люті, коли б не лежав уже п'яний від кумису, в який один з молодих офіцерів непомітно долив міцної старки.
Дівчино ніжна із станом гнучким,
Як попрощаєшся з батьком своїм?
Думав продати, мов ярку — під ніж,
І не спитав, що ти в серці таїш.
Сотенку взяв, у кишеню сховав.
Рідну дочку на отару зміняв,
Кинувся в вічі халат золотий.
Враз він піддався спокусі такій.
Гроші потрібні та п'яний кумис.
Цілий же світ — хоч к чортам провались!
Був би табун та отари овець.
Що йому біль двох невинних сердець?
Золота хоче, халат дорогий,
Ось Джантемир наш насправді який!
Дружний регіт винагородив співця і довго лунав майданом. Довго не відпускали старого уславленого акина його захоплені слухачі, а серед них був і "великий аскер-акин" Тарас Шевченко.
Жайсак і цей день просидів в степу за аулом під пильним наглядом жінок. Вони часто зміняли одна одну, бо кожній треба було потанцювати, поласувати святковими стравами й пожартувати, а мабуть, і заморочити голову якомусь з приїжджих жигітів. І хоч як цікаво було балакати з нареченим, неодмінно треба було й усе побачити і про все довідатися, що відбувається в аулі, а потім переказати Жайсакові і кожен дотепний жарт, і нову пісеньку Абдрахмана, яку за день вже вивчили мало не всі в аулі, а потім нетерпляче чекати зміни, щоб знов поштовхатися в юрбі, строкатій і бучній, як на ярмарку.