— Телевізор — це тільки клопіт, — уперто сказав Жених. — У одного мого друга теж телевізор був… Дивились якось із сусідами виставу про любов. Світло, звісно, вимкнули. Ну, один сусід почав мацати жінку друга. Вони, значить, так сиділи: вона попереду, жінка та, а чоловік із сусідами ззаду. Ну, він став її погладжувати. Вона каже: "Це ти, Васю?" — чоловіка її Васею звати. А Вася — ні сном, ні духом. "Що?" — каже. "Нічого, — це вона. — Я, — каже, — думала, це ти".
— Ая-яй, — сказала Мати Нареченої.
— Ловко! — захоплено мовив Батько Нареченої.
— А як на мене, от — чи він є, цей телевізор, чи його немає, — однаково, — сказала Наречена. — Я більше люблю у вікно дивитись.
— Пустощі самі від цих телевізорів, — згодилась Мати Нареченої.
— Ні, інколи можна подивитись, чому ж, — сказав Жених. — Зовсім не дивитися телевізор — це теж відсталість. Але навіщо світло гасити?
— Еге, це вже так, — підтакнула Мати Нареченої. — Світло погасять — тут же, звісно…
— Еге, тут уже тільки тримайся, це точно, — докинув Батько Нареченої.
— При світлі, звісно, можна подивитись, — виправилась Наречена, — я в цьому смислі й сказала. Я в цьому смислі нічого не маю проти… В однієї моєї подружки теж телевізор є… Вона, як бачить мене, завжди каже: "Чому ти ніколи на телевізор не приходиш?" Я кажу: "Ні, дивіться вже самі". Вона каже: "Чому? Хоч, — каже, — посміємось". — "Ні, — кажу, — дивіться вже самі". А тому що я знаю, що вони, коли дивляться телевізор, світло завжди гасять.
— "Посміємось"! — обурилась Мати Нареченої. — "Приходь, хоч посміємося"! Почнуть усі сміятися, так ти й не помітиш, як тебе облапають усю. І я завжди своїй дочці казала: "Ніколи не смійся, доню!" Вона подеколи: "Мамо, я в кіно піду". — "А чого, — кажу, — ти там не бачила? Чого? Знову сміятися будете?"
— Ні, інколи можна посміятись, чому ж. Коли комедія якась — будь ласка, смійся. Тому й на афішах пишуть: "Комедія". — Жених потроху нахабнів. — Я сам люблю комедії…
— В здоровому тілі — здоровий дух, — згодився Батько Нареченої. Чим більше нахабнів Жених, тим активніше запобігали перед ним Наречена, Батько Нареченої, Мати: хоч як крути, а заміж треба.
— А при чім тут тіло? — суворо запитав Жених.
— Я в тому смислі, що я теж кіно поважаю.
— Треба ж вибирати вирази.
— Це правильно, авжеж.
— Взагалі, кіно — це розпуста, — сказав Жених. — Ти ж береш квиток, ти ж не знаєш, хто поруч із тобою сидітиме. Буває так, що сяде якась фіфочка… Від неї парфумами всякими… Тут не те що на екран, тут усякі думки в голову лізуть, хе-хе…
Всі голосно засміялись.
У двері постукали.
— Можна! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній скромний Громадянин з газетою в руках.
— Що трапилося, сусідоньку? — миролюбно спитав Батько Нареченої.
— Чи не можна тихіше, товариші?
— Чи бачиш, у нас че-пе — дочку заміж віддаємо.
— Я розумію, а все-таки… будь ласка, га?
— Гаразд.
Скромний Громадянин вийшов.
— Хто це? — спитав Незрозуміло хто.
— Та бухгалтерик один… Противний, зараза! Ми тут недавно блощиць морили гасом, ну, звісно, відчинили двері, щоб запах у коридор виходив. Так він навмисне зав'язав голову рушником і ходить із рушником. "Голова, — каже, — болить від вашого гасу".
— "Від вашого гасу…" А сам, напевне, з похмілля мучився, — сердито сказала Мати Нареченої.
— Зловживає? — спитав Незрозуміло хто.
— Та каже, що в нього шлунок вирізано. А сам, напевне, п'є тихенько. Хто тепер не п'є?
— Я сам недавно хильнув із дружками в кафе — ледь додому прителіпався, — весело сказав Батько Нареченої. — Спасибі, хлопці-дружинники допомогли.
— Якщо не бешкетуєте, чому не випити? — докинула своє слово Мати Жениха. — Бувають буйні.
— Ні, він спокійний у нас, — не без похвальби сказала Мати Нареченої.
Батькові Нареченої явно полестило зауваження жінки, розхвастався:
— Я зразу — спати. Інших тягне десь вештатись, а я зразу додому — спати.
— Папаша у нас, як нап'ється, так бере пісенник і співає всі пісні підряд. І всі на один мотив, — сказала Наречена, з любов'ю дивлячись на батька.
Задоволений Батько засміявся:
— Ну, ти вже скажеш, дочко.
— А що, неправда? Мама його лає матом, а він собі співає.
— Хе-хе-хе… Ні, я справді таких не розумію: нап'ється — і ось починає корчити з себе. Правильно, що почали боротьбу з такими. Напився? Йди додому! І ніхто ніколи тобі слова не скаже. Навпаки, будуть за приклад ставити.
— Якщо не бешкетуєте, то чому ж, — знову сказала Мати Жениха й подивилась на свого чоловіка.
— У мене батько-покійник, царство йому небесне, Катрин дідуньо, — згадала Мати Нареченої, — такий був. Душевна людина! Уже ж і пив, господи-батеньку!.. Сам дві півлітри вихиляв. Але щоб він кому-небудь зайве слово сказав чи лайнувся на вулиці — ніколи! Прийде, бувало, — ледве на ногах стоїть, а сам знай усміхається. "Ось і я", — каже. Любили його всі. Так від запою й помер, бідолаха.
— А я от ніколи не пам'ятаю, що зі мною буває, — сказав Батько Жениха. — Прокинешся ранком і думаєш: "Що ж учора було?"
— Це небезпечно, — авторитетно сказав Батько Нареченої. —Так можна підзалетіти. У нас днями судили одного…
— Аз моїм другом теж днями історія трапилась, — озвався Жених. — Пішов він із жінкою в гості до наших спільних знайомих, випили теж, завели радіолу, стали танцювати. А він, друг мій, помічає, що в його жінки чомусь очі блищать. Ну, прикинувся п'яним. Потім — шасть на кухню: а там цілує його жінку наш спільний знайомий. Світло, звісно, вимкнуто.
— Ая-яй! — сказала Мати Нареченої.
— Ловко! — вигукнув Батько Нареченої.
— А він що? — спитав Незрозуміло хто. — Викинув його?
— Хто?
— А чоловік?
— Він їм нічого не сказав.
— !!!
— А коли вони пішли з кухні, він узяв зіпсував їм холодильник і випустив папугу з клітки. Зовсім — у кватирку.
— Ловко!
— Я от не розумію жінок, які танцювати люблять, — мовила Наречена. — Що хорошого? Крутяться, крутяться — дивитися гидко.
— Ні, інколи можна потанцювати, чому ж. А взагалі — це розпуста, я по собі суджу: підеш із якоюсь фіфочкою, а від неї парфумами всякими… Хе-хе…
Всі знову голосно засміялись.
У двері постукали.
— Можна! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній чоловік із газетою.