— Товариші, чи не можна тихіше?
— Знаєте що! — вибухнула Мати Нареченої. — Йдіть краще похмеліться! Вештаються тут алкоголіки всякі!
Громадянин витріщив на неї очі.
— Ви що, збожеволіли?
На Громадянина посунув Батько Нареченої.
— Як ти сказав? Я не зовсім розчув. Ну, повтори ще…
Жених зупинив його й чемно сказав скромному Громадянину:
— Товаришу, я вас зараз покалічу. От сюди дістану разок… Оп!.. — Він зробив випад, лякаючи Громадянина.
Громадянин вибіг із кімнати. Всі знову засміялись.
— Ось так і треба з ними, — сказала Мати Нареченої.
— Ох і знахабнів народ, — обурився Батько Нареченої. — Це ж — не пройдеш вулицею, щоб тобі щось не віддавили. Мені на днях усі руки віддавили.
Незрозуміло хто запитливо втупився в Батька Нареченої.
— А я якось іду вулицею, — обізвався Батько Жениха, — до мене підходять двоє. "Давай, — кажуть, — на трьох". Я кажу: "У мене грошей нема". Так один мені сунув ось сюди кулаком і каже: "Зазнався, сука".
— У таких випадках треба зразу ось сюди бити, — сказав Жених. Підійшов до батька, показав — під груди! — Ось так — р-раз!..
— Ой!
— У нас недавно оказія трапилась: приходимо з другом у парк…
— Одну хвилинку, я переб'ю, — сказав Незрозуміло хто. — Я не дотумкав, як це вам руки віддавили?
Батько Нареченої оглушливо засміявся. І всі, хто був у кімнаті, оглушливо засміялись і подивилися на Незрозуміло кого, як на дурника.
— А ось так! — вигукнув Батько Нареченої, став навкарачки й пішов по кімнаті. — Йдіть до мене.
Незрозуміло хто стояв на місці.
— Ну йди, йди, — підштовхнув ЙОГО Жених.
Незрозуміло хто наблизився до Батька Нареченої.
— Ось я йду додому, — пояснював Батько Нареченої, стоячи навкарачки. — Так. А ти — перехожий… Йди повз мене. Йди!
— Навіщо?
— Та йди, не бійся!
Незрозуміло хто пішов повз нього.
— Йдеш, так? — спитав Батько Нареченої.
— Йду.
— Тепер наступай мені на руку… Ну, наступай!
— А-а! — нарешті втямив Незрозуміло хто.
Всі знову засміялись. Батько Нареченої звівся, обтрусив коліна.
— Ось так і віддавлюють руки, хлопче, — сказав він, поблажливо всміхаючись.
— Ну, приходите ви, значить, із другом у парк? — нагадала Наречена Женихові, заздалегідь усміхаючись.
— Ну, приходимо ми, значить, у парк, друг і каже мені: "Тут, — каже, — один тип є, він у мене дівчину відбив. Ходімо, — каже, — побалакаємо з ним як, жельтмени". Я йому як дав ось сюди, він двадцять сім хвилин у нокауті був.
— Ловко!
— Я тільки не зрозуміла, хто в нокауті лежав: ваш друг чи той тип? — спитала Мати Нареченої.
— Та той тип, звісно, — вигукнула Наречена. — Мама теж скаже…
— Тип, — підтвердив Жених. — Я йому в печінку дав.
— Одну хвилинку, я переб'ю: яка у вас квартплата виходить? — спитав Незрозуміло хто.
— П'ять із копійками, — відповів Батько Нареченої.
— Продовжуйте.
Але тут обізвався Батько Жениха.
— Ну, а як ми розв'яжемо наше діло? — спитав він усіх.
— Ні, я ж ясно сказав: нічого не вийде, — мовив Жених. — Ми розійдемось, як у морі кораблі.
Хвилин зо три всі мовчали, дивились на Жениха.
— Я не люблю марно ляси точити, — пояснив той. — Я ж уже сказав: "Знаємо ми ці коники".
Дід тихенько засміявся.
— Паскудник! — голосно сказала Наречена й заплакала.
Батько Нареченої, теж мало не плачучи від образи й кривди, пішов знімати рушницю.
— Ти боксер, так? Ти боксер? — Зняв рушницю, звів курок. — А я вас тоді дуплетом…
Першою, зверескнувши, кинулася з кімнати Мати Жениха, за нею — Батько Жениха. Потім вискочив Жених. Незрозуміло хто лишився і, не звертаючи уваги на гармидер, став міряти кроками кімнату — рахував метраж.
— А тобі що тут треба?! — загорлав Батько Нареченої. — Ти хто такий?
— Я квартирант їхній, Лизунов Євген Єлизарович, — спокійно пояснив Незрозуміло хто. — Як ви на те, коли ми поберемося з вашою дочкою?
Наречена непристойно роззявила рота. Мати Нареченої вщипнула себе за руку. Батько Нареченої чомусь подивився в дуло рушниці й почепив рушницю на стіну.
— Чорт його зна, — сказав він. — Я чомусь нічого не розумію…
— Що ти не розумієш?! — напалася на нього жінка. — Що тут незрозумілого, скажи, будь ласка? Зовсім уже здурів?..
Лизунов засміявся:
— Це, знаєте, буває. По-науковому — перша стадія.
— Затули рот, — тихо сказала мати дочці. Потім звернулася з усмішкою до Лизунова — А тонко ви під'їхали!.. Просто навіть дивно!
Лизунов скинув піджак, акуратно повісив його на спинці стільця, став закасувати рукава.
— Життя, мамашо, складна штука. Вибачте, ванночку можна прийняти? І мені б махровий рушник та дитячий шампунь. Лупа, знаєте…
— Можна. Ходімо, я покажу, — заклопоталась Мати Нареченої. — А ти, Катрусю, зготуй поки на стіл. А ти, батьку, збігай у магазин…
Лизунов пішов і заспівав:
Гей, Одарко, не сварися…
Тут Чарівник узяв у Песиміста чарівну паличку і повів нею. Стіни житла зімкнулися.
— Ти помиляєшся, Алику! — вигукнув Оптиміст і почав схвильовано ходити біля лавки. — І звідки в тебе це?! Звідки?
— Ка-ка-ка!.. — засміявся Песиміст.
Тим часом Чарівник перевів свій чарівний годинник назад на дві години й віддав гілочку Оптимістові.
— Тепер ти. Час повернувся назад на дві години — подія та сама: прийдуть сватати Наречену. Покажи, як ти це бачиш.
Оптиміст повів гілочкою й сказав:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи нам людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Едуард, бачу".
Щойно він так сказав, як стіна житла Нареченої з тріском розкололася.
Все так само, як ми вже бачили, й одначе все не так. Люди ті самі й водночас зовсім інші. І в кімнаті все наче так само, та не так…
— Ну й любите ви поїсти, папашо! — весело сказала Мати Нареченої на вухо Дідові.
— Га?
— Апетит у вас, кажу, чудовий!
— Не скаржуся, не скаржуся. Бувало, в імперіалістичну об заклад барана з'їдав. Зате й силу мав! Посаджу, бувало, трьох ворогів на багнет — і через себе.
— Ви б написали про це, дідуню, — сказала Наречена. — У вас таке багате життя.
— А я й пишу, внучко. Пишу книжку. Називатиметься: "Руки вгору, вороги!" Якщо хочеш, почитаю після вечері.
— З задоволенням послухаю, — згодилась Наречена.
— Їжте, папашо, їжте, — пригощала його Мати Нареченої. — Потім нам усім почитаєте. Ми всі з задоволенням послухаємо.