Звідти щодня на світанку чувся гарматний гуркіт, але повідомлення про хід боїв надходили в великим запізненням і не давали ясного уявлення про становище на фронті 2 дивізії.
В ці дні Григорій, тікаючи від чорних думок, намагаючись заглушити свідомість, не думати про те, що творилось навколо і чого він був значним учасником, — почав пити. Якщо повстанці зазнавали гострої нужди в борошні при величезних запасах пшениці (млини не встигали працювати на армію, і часто козаки харчувались вареною пшеницею), то в самогоні не було нестачі. Рікою лився самогон. На тім боці Дону сотня дудоревських козаків п'яні-сінька пішла кінно в атаку, в лоб на кулемети, і була Знищена наполовину. Випадки виходу на позиції напідпитку стали звичайним явищем. Григорієві прислужливо доставляли самогон. Особливо в здобуванні визначався Прохір Зиков. Після бою в Каргінській він, на прохання Григорія, приніс три відрових глеки самогону, скликав пісельників, і Григорій, відчуваючи радісну звільненість, відрив від дійсності та роздумів, пив з козаками до ранку. Вранці опох-мелився, переложив, і на вечір знову знадобились пісель-ники, веселий гуд голосів, людська метушня, танки, все, що утворювало ілюзію справжніх веселощів та заступало собою тверезу люту дійсність.
273
Тихий ДІн
А потім потреба в пиятиці швиДко увійпідо й звичку. Сідаючи вранці до столу} Григорій вже відчував непереможне бажання ковтнути горілки. Пив він багато, але не перепивав через край, на ногах завжди був міцний. Навіть під ранок, коли інші, виблювавшись, спали за столами й долі, вкриваючись шинелями та ііоионами, — він зберігав видимість тверезого, тільки дужче блід та суворішали очі, і частіше стискав голову руками, звісивши кучерявуватий чуб.
За чотири дні безперервних гульбощів він помітно обрезк, згорбився; під очима засиніли мішкуваті складки, у погляді все частіше став просвідчувати вогник безтямної жорстокості.
На п'ятий день Прохір Зиков запропонував, обіцяйливо
посміхаючись:
— їдьмо до одної гарної молодиці, на Лиховидов? Ну, Згода? Тільки ти, Григорію Панте.іейовичу, не гався. Баба солодка, як кавун! Хоч я її і не куштував, а знаю. Тільки неука, диявол! Дика. У такої не зразу випрохаєш, вона й погладити не дасться. А самогон жене — добрішого не знайдеш. Найкраща самогонниця на весь Чир. Чоловік у неї у відступі, за Дінцем, — неначе між іншим закінчив він.
На Лиховидов поїхали звечора, Григорія супроводили Рябчиков, Харлампій Ермаков, безрукий Олекса НІаміль та комдив четвертої Кіндрат Медведев, що приїхав із сво$ї дільниці. Прохір Зиков їхав попереду. На хуторі він повів коня ступою, повернув у провулок, відчинив ворітця на гарман. Григорій слідом за ним торкнув коня, той плигнув через величезний підталий замет, що лежав біля воріт, Завалився передніми ногами в сніг і, схропнувши, виправився, переліз замет, що завалив ворота й тин по самісінький вершечок. Рябчиков, спішившись, провів коня за вуздечку. Хвилин із п'ять Григорій їхав з Прохором попід прикладками соломи й сійа, потім голим, скляно — дзвінким вишневим садом. В небі, налита синім, косо стояла золота чаша молодого місяця, тремтіли зірки, зачарована ткалася тиша, і далекий собачий гавкіт та хрустьке цокання кінських копитів, не порушуючи, тільки підкреслювали її. Крізь густий вишняк та розсохувате гілля яблунь жовто засвітився вогник, на тлі зоряного неба чіткий повстав силует великої, критої очеретом, хати. Прохір, перехилившись у сідлі, прислужливо відчинив рипучу хвіртку. Біля ганку, в замерзлій калюжі хитався відбитий місяць. Кінь Григорія копитами розбив скраю калюжі кригу і став, враз відсапуючи. Григорій зскочив з сідла, замотав повід на бильці, увійшов у темні сіни. Ззаду загомоніли, спішившись і півголосом наспівуючи пісеньок, Рябчиков з козаками.
Навпомацки Григорій знайшов дверну клямку, ступнув до просторої кухні. Молода, низенька, але складна, як куріпка, козачка із смуглим обличчям та чорними ліпними бровами, стоячи спиною до печ', плела панчохи. На печі спало, розкинувши руки, білоголове дівчатко років дев'яти. Григорій, не роздягаючись, сів до столу.
— Горілка 6} ?
— А привітатись не треба ? — спитала господиня, не дивлячись на Григорія і усе так само швидко мелькаючи ріжками дротків для плетіння.
— Здорова, коли хочеш! Горілка ц ?
Вона підвела вії, посміхнулась до Григорія круглими карими очима, прислухаючись до гомону й стукоту кроків у сінцях.
— Та горілка А чи багато вас, ночувальників, приїхало ?
— Багато, вся дивізія ...
Рябчиков від порога пішов навприсядки, волочачи шаблю, ляскаючи по халявах папахою. На дверях стовпились козаки ; з них котрийсь чудово вибивав на дерев'янних ложках хвацьких танцюристських дрібушок.
На ліжко звалили ворох шинелей, зброю поскладали на лавах. Прохір моторно допомагав господині готувати на стіл. Безрукий Олекса Шаміль пішов до льоху по квашену капусту, зірвався з драбини, виліз, приніс у полах чикменя черепки розбитої тарілки та ворох мокрої капусти.
До півночі випили два відра самогону, поїли силу капусти й вирішили різати барана. Прохір навпомацки впіймав у кашарі ярку — перетоку, а Харлампій Ермаков — теж рубака не з останніх — шаблею відтяг їй голову і тут же, під повіткою, оббілував. Господиня затопила в печі, поставила відровий чавун баранини.
Знову вдарили танцюристої в ложки і Рябчиков пішов, вивертаючи ноги, люто вдаряючи по халявах долонями, підспівуючи різким, але приємним тенором:
Вот теперя вам попить, погулять,
Когда нечего на баз загонять...
— Гуляти хочу! — рикав Ермаков і все поривався випро бувати шаблею міцність віконних рам.
Григорій, що любив Ермакова за надзвичайну хоробрість та козацьке завзяття, здержував його, постукуючи по столі мідним кухлем:
— Харлампію, не дурій!
Харлампій слухняно кидав шаблю в піхви, жадібно припадав до шклянки з самогоном.
— Ось під такий кураж і померти не страшно, — казав Олекса Шаміль, підсідаючи до Григорія.—Григорію Пан-телейовичу ! Ти — наша гордість! Тобою тільки на світі держимось ! Хильнімо ще по одній ?.. Прохоре, самогону !
Нерозсідлані коні стояли уприпуст біля прикладку сіна, їх по черзі виходили провідувати.