На півдні у волостях, заселених українцями, червоні мобілізували молодь, і та з великою охотою билася з повстанцями, влившись до полків бойової Богучарської дивізії. Повстання замкнулось у колі Верхньодінського округу. І все ясніше ставало всім, починаючи з повстанського командування, що довго боронити рідні курені не доведеться, рано чи пізно Червона армія, повернувшись від Дінця, Задавить.
18 —березня Григорія Мелехова Кудінов викликав до Вешенської на нараду. Доручивши командування дивізією своєму помічникові Рябчикову, Григорій рано-вранці З ординарцем виїхав до округу.
До штабу він явився якраз у той момент, коли Кудінов у присутності Сафонова вів переговори з одним з гінців Алексддвської станиці. Кудінов, згорбившись, сидів за письменним столом, крутив у сухих смаглявих пальцях кінчик свого кавказького ремінця і, не підводячи запухлих, каправих від безсоння очей, питався в козака, що сидів проти нього:
— А самі ви ж що? Ви ж що думайте?
— Воно й ми, звісно ... Самим якось незручно ... Хто його знад, як і що інші. А тут, знадш, народ який? Побоюються. 1 кортить їм, і так само побоюються.
— "Кортить !" "Побоюються!"—злісно бліднучи, прокричав Кудінов, і тіпнувсь у кріслі, неначе жару сипнули йому на сидіння. — Всі ви, мать вашу, як дівчата! І хочеться, і колеться, і мама не велить... Ну, і забирайся до сводї Алексддвської, скажи своїм старикам, що ми й взвода не пошлемо до вашого юрту, поки ви самі не почнете. Нехай вас хоч по одному червоні иеревішаккь !
Багрова рука козарлюги важко зсунула на потилицю іскристий лисячий малахай. По морщинах. лоба, як по
Зриках весняна вода, буйно котився піт, короткі біляві вії часто мигали й очі дивились усмішливо й винувато.
— Воно, звісно, чума вас заставить іти до нас. Але тут уся справа в почині. Дорожчий від грошей оцей самий почин...
Григорій, уважно слухавши розмову, посторонився, — З коридору до кімнати без стуку ступнув одягнений в дублений кожух невисокий чорновусий чоловік. Він поздоровкався з Кудіновим кивком голови, сів до столу, підперши щоку білою долонею.
Григорій, що знав в обличчя всіх штабних, бачив його вперше, придивився. Тонко окреслене обличчя, смугле, але не обвітрене й не торкнуте сонцем, м'яка білина рук, інтелігентні манери, — все виявляло в ньому людину нетутешню.
Кудінов, показуючи очима на незнайомця, звернувсь до Григорія:
— Познайомся, Мехелов. Це—товариш Георгідзе. Він....— і зам'явся, покрутив чорненого срібла бурульку на пояску й підводячись, сказав, звертаючись до гінця Алексздвської станиці:
— Ну, ти, станичнику, йди. У нас зараз справи заходять. Паняй додому й слова мої перекажи кому слід.
Козак підвівся з стільця. Полум'яно — рудий з чорними ворсинами лисячий малахай мало не дістав до стелі. І зразу від широких плечей' козака, що заступили світло, кімната стала маленькою й тісною.
— По допомогу прибігав?—звернувся Григорій, все ще неприязно відчуваючи на долоні рукостискання кавказця.
— Еге ж! По допомогу. Та воно, чи бачиш, як виходить...— Козак врадувано повернувсь до Григорія, шукаючи очима підтримки. Червоне, під колір малахая, обличчя його було таке розгублене, піт вмивав його так буйно, що навіть борода й пониклі руді вуса були всіяні неначе дрібним бісером.
— Не полюбилась і вам радянська влада? — продовжував розпит Григорій, удаючи, що не бачить нетерплячих рухів Кудінова.
— Та воно б, голубе, нічого, — розважливо забасив козарлюга, — та опасузмось, щоб гірше не стало.
— Розстріли були у вас?
— Ні, крий боже! Такого не чути. Ну, а, словом, коників брали, збіжжячко, ну, звісно, рештували народ, який проти гомонів. Страх в очах, одно слово.
— А якби прийшли вешенці до вас, піднялись би? Всі б піднялись?
Мілкі, позолочені сонцем очі козака хитро примружились, вильнули від очей Григорія, малахай поліз на обтя-жений у цю мить складками й горбами роздуму лоб.
— За всіх як сказати... Ну, а статечніші козаки, звісно, поперли б.
— А бідні — не статечні?
Григорій, що до цього марно намагався спіймати очі бесідника, зустрів його по дитячому здивований прямий погляд.
— Гм... Ледарі ж з якого п'ятирика підуть? їм саме життя з ці§ю владою, розкіш!
— Так чзго ж ти, тополина чортова! — вже з непри-ховуваною злобою закричав Кудінов, і крісло під ним протяжно зарипіло. — Чого ж ти приїхав підбивати нас ? Що ж у вас — всі багаті, чи що? Яке ж це в... повстання, якщо на хуторі два — три двори піднімуться ? Іди звідси ! Забирайсь, каясу тобі! Смажений півень вас ще взад не дзьобнув, а от як дзьобне — тоді й без нашої допомоги почнете воювати! Позвикали, бісові сини, за чужою спиною в затишку розкошувати! Вам би на печі та в гарячому просі... Ну йди, йди ! Дивитись на тебе, на чорта, прикро!
Григорій нахмурився й одвернувся. У Кудінова на обличчі все виразніше проступали червоні плями. Георгізде крутив вуса, ворушив ніздрею круто горбатого, мов стесаного носа.
— Вибачайте, коди так. А ти, ваше благородіє, не галасуй і не лякай, тут діло полюбовне... Проханнячко наших стариків я вам переказав і відповідь вашу відвезу їм, а галасувати нема чого! І доки ж ото на православних кричатимуть? Білі кричали, червоні кричали, зараз ось ти прикрикуєш, всяке владу свою показує та ще вузлом тебе хоче зав'язати... Ех ти, життя христянське, поганою сукою лизине!..
Козак люто насунув малахай, брилою вивалився в коридор, тихенько причинив двері; та зате в коридорі розв'язав руки гнівові і так грюкнув вихідними дверима, що штукатурка хвилин п'ять сипалась на підлогу й підвіконня.
— Ну й народець пішов! — уже весело посміхався Ку-дінов, бавлячись пояском, добрішаючи з кожною хвилиною.— Сімнацятого року весною їду на станцію, оранка йшла, час близько великодня. Орють вільні козаки і чигсто подуріли від цієї волі, дороги всі чисто заорюють, — скажи, наче землі їм мало! 3а Токійським хутором кличу такого орача, підходить до тарантаса. "Ти, такий-сякий, нащо дорогу переорав?" Сторопів хлопець. "Не буду, — каже,— вибачайте, моясу навіть зрівняти". Таким чином ще двох чи трьох настрахав. Виїхали за Грачів — знову дорога переорана, і тут же гаврик ходить з плугом. Гукаю до нього: "А ну йди сюди!" Підходить. "Ти яке маєш право дорогу переорювати, мать твою сто чортів?" Подививсь він на мене, бравий такий козачок, і очі світлі, а потім мовчки повернувсь і — ристю до волів. Підбіг, висмикнув з ярма залізну занозу і знов риссю до мене. Ухопився за крило тарантаса, на підножку лізе. "Ти, — каже, — що таке є, і доки ви з нас кров ссатимете ? Хочеш, — каже, — за два махи голову тобі на черепки поколю?" І занозою замірюється. Я йому: "Що ти,діване, я пожартував!" А він: "Я тепер не Іван, а Іван Йосипович, і пику тобі за грубість поб'ю!" Чи віриш — насилу відчепився. Так і цей: сопів та кланявся, а під кінець характер появив. Гордість у народі випросталась.