Путі козацтва схристились з путями безземельної мужичої Русі, з путями фабричного люду. Битися з ними! На смерть рвати в них спід ніг ситу дінську, козачою кров'ю политу землю. Гнати їх, як татар, за межі області! Труснути Москвою, нав'язати їй ганебний мир ! На вузькій стежці не розминутись, — хтось когось, а мусить звалити. Пробу зроблено: пустили на військову землю червоні полки, спробували ? А тепер — за шаблю !
Про це, обпалений сліпою ненавистю, думав Григорій, поки кінь ніс його по білогривому покриву Дону. На мить в ньому ворухнулась суперечність : "Багаті з бідними, а не козаки з Руссю... Михась Кошовий і Котляров теж
козаки, а наскрізь червоні..." Але він з люттю відмахнувся від цих думок.
Завиднівся Татарський. Григорій пересмикнув поводи; коня, обсипаного жмуттям мила, перевів на легку ходу. На виїзді натиснув знову, кінськими грудьми відкинув ворітця хвіртки, ускочив на подвір'я.
XXIX
На світанку, змучений, Кошовий в'їхав у хутір Великої Усть-Хоперської станиці. Його спинила застава А За-амурського полку. Двои червоноармійців одвели його до штабу. Якийсь штабний довго й недовірливо розпитував його, намагався плутати, завдаючи питання, на зразок такого: "А хто у вас був головою ревкому? Чому документів нема? "—і все інше в цьому дусі. Михасеві набридло відповідати на безглузді питання.
— Ти мене не крути, товаришу! Мене козаки не так крутили, та нічого не вийшло.—Він загорнув сорочку, показав пробитий вилами бік і низ живота. Хотів уже жахнути штабного печеним словом, але в цей момент увійшов Штокман.
— Блудний син! Чортушко ! — бас його зірвався на тенор, руки облапали Михасеву спину. — Чого ти його, товаришу, розпитуєш ? Та це ж наш хлопець! Яку ти дурницю втнув! Послав би по мене чи по Котлярова, от і все, і ніяких запитань ... Ходімо, Михайле! Але як ти зацілів? Як ти зацілів, скажи мені? Так ми тебе викреслили ІЗ списків живих. Загинув, думаймо, смертю героя.
Михась згадав, як брали його в полон, беззахисність, гвинтівку, покинуту в санях, — болісно, до сліз почервонів.
XXX
У Татарському, в день приїзду Григорія, вже сформувались дві сотні козаків. На сході постановили мобілізувати всіх здатних носити зброю, від шістнадцяти до семидесяти
років. Багато хто почував безнадійність становища, що утворилось: на північ була ворожа Вороніжчина, що під більшовиками ходила, і червоний Хоперський округ, на південь — фронт, що повернувшись, міг лавиною сво§ю роздавити повстанців. Деякі, особливо обережні козаки не хотіли братись до зброї, але їх заставляли силою. Наодріз, відмовився воювати Степан Астахов.
— Я не піду. Беріть коня, що хочете, те зо мною й робіть, а я не хочу гвинтівку брати! — заявив він вранці, коли в хату до нього увійшли Григорій, Христоня і Ані-кушка.
— Як це не хочеш? — ворушачи ніздрями, спитав Григорій.
— А так, не хочу і край!
— А якщо червоні заберуть хутір, куди дінешся? З нами підеш чи зостанешся ?
Степан довго переводив пильний просвітчастий погляд З Григорія на Оксану, відказав, помовчавши:
— Тоді видно буде...
— Коли так, — виходь! Бери його, Христоню. Ми тебе зараз до стінки притулимо! — Григорій, намагаючись не дивитись на Оксану, що до печі притислася, взяв Степана за рукав гімнастерки, смикнув до себе. — Ходімо, нема чого тут!
— Григорію, не дурій... Облиш! — Степан блід, злегка опинався. Його ззадуі обняв спохмурений Христоня, буркнув :
— Значця, ходімо, якщо ти такого духу.
— Братці!
— Ми тобі не братці! Іди, кажуть!
— Пустіть, я запишусь до сотні. Слабий я від тифу...
Григорій криво посміхнувся, випустив рукав Степанової
гімнастерки.
— Іди, одержуй гвинтівку. Давно б так!
Він вийшов, запнувши шинелю, не попрощавшись. Христоня не посоромився, після того, що сталось, випрохати
в Степана тютюну на цигарку і ще довго сидів, розмовляв, неначе між ними нічого й не було.
Надвечір з Вешенської привезли два вози зброї. Вісімдесят чотири гвинтівки й понад сотню щабель. Багато хто дістав свою приховану зброю. Хутір виставив двісті одинадцять бійців. Півтораста кінних, решта — пластуни.
Ще не було єдиної організації у повстанців. Хутори діяли покищо розрізнено: самостійно формували сотні, обирали на сходах командирів з найбойовіших козаків, Зважаючи не на чини, а на заслуги, до наступових операцій не брались, а тільки зв'язувались із сусідніми хуторами й промацували кінними розвідками околиці.
Командиром кінної сотні в Татарському ще до приїзду Григорія обрали, як і вісімнадцятого року, Петра Мелехова. Командування пішою сотнею прийняв на себе Латишок. Батарейці, на чолі з Іваном Томіліним, поїхали на Базки.
Там виявили покинуту червоними, напівзруйновану гармату, без панорами й з розбитим колесом. її ото й подались батарейці лагодити.
На двісті одинадцять чоловіка привезли з Вешенської та зібрали на хуторі сто вісім гвинтівок, сто сорок шабель і чотирнадцять мисливських рушниць. Пантелей Прокопович, звільнений разом з іншими стариками з мохівського підвалу, викопав кулемет. Але стрічок не знайшов, і кулемет сотня на озброєння не прийняла.
Другого дня надвечір стало відомо, що з Каргінської іде приборкувати повстання карний загін червоного війська на триста багнетів, під командою Лихачова, при семи гарматах і дванадцяти кулеметах. Петро вирішив вислати в напрямку хутора Токіна сильну розвідку, одночасно повідомивши Вешенську.
Розвідка виїхала смерком. Вів Григорій Мелехов тридцять два чоловіка татарців. З хутора пішли чвалом та так і гнали майже до самого Токіна. Верстви за дві од нього, біля неглибокого яру, над шляхом, Григорій спішив ко-
заків, розташував у ярку. Коноводи відвели коні в лощинку. Лежав там глибокий сніг. Коні, сходячи, потопали в рухлому снігові по черево, чийсь жеребець в передвесняному збудженні ігогокав, брикався. Довелось послати на нього окремого коновода.
Трьох козаків: Анікушку, Мартина Шаміля і Прохора Зикова Григорій послав до хутора. Вони рушили ходою. Віддалік під схилом синіли, відходячи на південний схід широким зигзагом, токійські левади. Сходила ніч. Низькі хмари сунули над степом. В яру мовчки сиділи козаки. Григорій дививсь, як силуети трьох верхівців з'їздять З гори, зливаються з чорною хребтиною дороги. От уже не видно коней, маячать самі голови вершників* Зникли й вони. За хвилину звідти гарласто затарахкотів кулемет. Потім тоном вище тенористо заклацав інший, видимо-ручний. Спорожнивши диск, ручний змовк, а перший, передихнувши, прискорено кінчив ще одну стрічку. Зграї куль розсівов линули над яром, десь у присмерковій вишині. Живий їх звук бадьорив, був тягучкий, веселий і тонкий. Трою скакали навзаводи.