Григорій скочив з прикладку. За ним повалом глухо загуркотіли пудові квадрати кізяку.
— Що сталось ?
— Повстали уланські і вешенські по той бік. Фомін і вся власть з Вешок утекли на Токін. Нібито повстала Казанська, ІПумилінська, Мигулінська. Збагнув, куди воно махнуло ?
У Григорія здулись на лобі та на шиї в'язки жил, зеленкуватими іскорками приснули зіниці. Радості він не міг потаїти: голос затремтів, безцільно забігали по застібках шинелі чорні пальці.
— А у вас... на хуторі ? Що V Як ?
— Нічого не чути. Голову бачив — сміються: "Мені, мовляв, байдуже, якому богу молитись, аби бог був". Та ти вилазь із свого кубла.
Вони йшли до куреня. Григорій відмахував сажнівками, обіч його поспішав господар, розповідав:
— В (уланській найперший підійнявся Красноярський хутір. Позавчора двадцятеро уланських комунів пішло до Кривського та Плешаківського арештовувати козаків, а красноярські прочули про таке діло, зібрались і вирішили: "Доки ми терпітимемо знущання ? Батьків наших забирають, доберуться й до нас. Сідлай коні, їдьмо, відіб'ємо заарештованих". Зібралось чоловіка п'ятнадцять, все шибай-хлопці. Повів їх бойовий козачок Атланов. Гвинтівок у них тільки дві, в кого шаблі, в кого спис, а інші — з дрючком. Через Дін прискакали на Плешаків. Комуни в Мельникова в дворі відпочивають. Кинулись красноярці на двір в атаку кінно, а двір той обгорожений кам'яним муром. Бони напхнулись, та назад. Комуняки вбили в них
одного козака, царство йому небесне. Вдарили навздогін, він з коня зірвався й завис на тину. Принесли його пле-шаківські козаки до станичних стаєнь. А в його, в сердешного, в руці нагай застиг... Ну, і знялась буча. Під цю пору і кінець настав радянській владі, цур їй ...
В хаті Григорій пожадливо з'їв остачу від сніданку, разом З господарем вийшов на вулицю. На ріжках провулків, наче в свято, купками стояли козаки. До одної з таких купок підійшли Григорій і господар. Козаки на вітання донесли до папах руки, відповідали стримано, з цікавістю та вижиданням оглядаючи незнайому постать Григорія.
— Це свій чоловік, панове козаки! Ви його не лякайтесь. Про Мелехова з Татарського чули? Це синок Пантелея, Григорій. У мене від розстрілу рятувався, — з гордістю сказав господар.
Тільки но зав'язалась розмова, один з козаків почав розповідати, як вибили з Вешенеької решетівці, дубрівці та чорнівці Фоміна, — але в цей час на кінці вулиці, що впиралася в білий лобастий схил гори, показалось двод верхівців. Вони скакали вулицею, спиняючись біля кожної купки козаків, повертаючи коні, щось кричали, махали руками. Григорій жадібно ждав їх зближення,
— Це не наші, не рибинські... Гінці звідкись — вдивляючись, сказав козак і урвав оповідання про здобуття Вешенеької.
Двоз, проминувши сусідній провулок, доскакали. Передній, дід у сіряку нарозхрист, без шапки, з употілим червоним обличчям та розсипаними по лобі сивими кучерями, по молодецькому спинив коня; якомога відкидаючись назад, простяг уперед праву руку.
— Чого ж ви, козаки, стоїте на провулках, як баби ? — плачливо крикнув він. З— . сльози рвали його голос, хвилювання трясло багрові щоки. Під ним ходором ходила красуня-кобилиця, чотирилітня нежеребка, руда, білонізд-ра, з мачулистим хвостом та сухим, неначе із сталі литими, ногами. Хропучи й кусаючи шенкелі., вона присідала,
спиналася гопки, цросила повід, щоб знову піти швидким, дзвінким чвалом, щоб знову вітер заламував їй вуха, свистів у гриві, щоб знову охала під точеними скойками ко-питів гримка, випалена морозами земля. Під тонкою шкурою кобилиці грали й рухалися кожна зв'язка та жилка. На шиї ходили подовжні кругляки м'язів, тремтів просвітчастий рожевий храп, а опукле рубинове око, вивертаючи кров'яний білок, косилось на хазяїна вимогливо й люто.
— Чого ж ви стоїте, сини тихого Дону ?! — ще раз крикнув старий, переводячи очі з Григорія на інших. — Батьків і дідів ваших розстрілюють, добро ваше забирають, З вашої віри сміються комісари, а ви лускайте насіння та ходите на грища? Ждете, поки вам руським арканом зашморгнуть горлянку? Доки ж ви будете держатись за баб'ячі курп'яки? Увесь Уланський юрт підійнявся від малого до великого. У Вешеневській вигнали червоних.. . а ви, — рибинські козаки! Чи вам життя дешеве стало? Чи замість козацької крові мужицький сирівець у вас в жилах ? Повстаньте! Візміться до зброї! Хутір Кривський послав нас підіймати хутори. На коня, козаки, поки не пізно ! — він натрапив збожеволілими очима на знайоме обличчя одного діда, крикнв з великою прикристю: — "Ти чого стоїш, Семене Христофоровичу? Твого сина зарубали під Філоновим червоноі, а ти на печі рятуєшся!?
Григорій не дослухав, кинувся на подвір‘я. З половні він ристю вивів свого застояного коня; до крові обдираючи нігті, вирив З КІЗЯКІВ сідло й вилетів з воріт, як скажений.
— Пішов! Спаси Христос! — встиг крикнути він господареві, що підходив до воріт, і, падаючи на передню луку, ввесь хилячись до кінськоі шії, збив вулицею білий смерчовий жмут снігової куряви, гріючи коня з обох боків нагайкою, пускаючи його чимдуж. За ннм осідала сніжна курява, в ногах ходили стремена, терлись об крила сідла затерплі ноги. Під стременами прожогом строчили кінські коцити. Він почував таку люту, величезну радість,
такий прилив сил і рішучості, ЩО, МИМО ВОЛІ ЙОГО, З горла рвався вискучий, клекотючий хрип. В ньому звільнились заполонені, притаєні почуття. Ясна, здавалось, була його путь віднині, як висвітлений місяцем шлях.
Все було вирішено й зважено за томливі дні, коли звір-ма ховався він в кізяковому лігвищі і по звірячи пильнував кожен звук і голос зокола. Мов і не було за його плечима днів пошуку правди, вагань, переходів і тяжкої внутрішньої боротьби.
Тінню від хмари проклубились ті дні, і тепер здавались йому його шукання даремними й незначними. Про що було думати? Нащо металась душа, як оточений на облаві вовк, в пошуках виходу, в розв'язуванні протиріч? Життя показало себе усмішливим, мудро-простим. Тепер уже йому здавалось, що одвічно не було в ньому такої правди, під крилом якої міг би погрітися всякий, і до краю розлючений, він думав: у кожного своя правда, своя борозна. За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролись люди і будуть боротись, поки світить їм сонце, поки тепла тече по жилах кров. Треба битися з тим, хто хоче відняти життя, право на нього: треба битися кріпко, не хитаючись — як у лаві, — а гарт ненависті, твердість дасть боротьба. Треба не загнуздувати почуття, дати волю їм, як шалові, — і все.