— Жива... Хрести — повернись — поздіймай, свате! Не годиться їх тепер. Господи-боже, здурів ти, чи що, сватку ?
— Іди з богом! Молодий мене вчити! Іди собі.
Дід Гришака п шов просто на свата. І той уступивсь йому з дороги, зійшовши із стежки в сніг, оглядаючись і безнадійно хитаючи головою.
— Служивого нашого зустрів? От напасть! І не прибере його господь — Мирон Григорович, помітно змарнілий За ці дні, підвівся назустріч сватові.—Поначіплював свої дармовисики, кашкет з кокардою одяг і подався. Хоч силою з нього здіймай. Чисто. дитина зробився, нічого не розумід.
— Нехай тішиться, недовго вже йому... Ну, як там наші? Ми прочули, ніби Гриця дерзали анархісти? — Лу-ківна підсіла до козаків, журно підперлась. — У нас, же, свате, біда яка... Четверо коней узяли, покинули кобилу та стригуна. Геть зруйнували!
Мирон Григорович примружив око, наче націлюючись, і заговорив по новому, з достиглою люттю:
— А через що жигтя завалилось? Хто причина? Оця чортова влада! Вона, свате у всьому винна. Та хіба це мислима річ — всіх зрівняти ? Та ти з мене душу тягни, я не згодний. Я цілісіньке життя робив, горба гнув, потом вмивався, і щоб мені ото жити рівно з тим, який пальцем не ворухнув, що здихатись злиднів? Ні бо, трохи почекаймо ! Хазяїновитій людині ця влада жили ріже. Через це й руки в'януть: нащо тепер наживати, на кого робити ?
Дині наживеш, а зав'Гра прийдуть їа під гребло... І ще, сватоньку: був у мене недавнечко односум з хутора Мри-хина, балачку мали... Фронт ось він, біля Дінця. Та хіба ж вдержиться? Я, правду мовити, надійним людям втовкмачую, що треба нашим, которі за Дінцем, від себе підсобити ...
— Як то підсобити ? — занепокоєно, чомусь пошепки спитався Пантелей Прокопович.
— Як підсобити? Владу цю пхнути. Та так пхнути, щоб вона знову опинилась аж у Тамбовській губерні. Нехай там рівняння робить з мужиками. Я геть усе майно до нитки віддам, аби лиш винищити цих ворогів. Треба, свате, треба врозуміти! Час! А то пізно буде... Козаки, односум казав, хвилюються і в них. Тільки б дружніше взятись ! — перейшов на швидкий, перехоплений шепіт : — Частини пройшли, а скільки їх тут зосталось? Лічені люди! До хуторах самі голови... А головам цим голови повідв'язувати— пуста.справа. А у Вешках, ну, що ж... Миром-громадою навалитись — на шматки порвемо! Наші в трату не дадуть, з'єднаємось... Певна справа, свате!
Пантелей Прокопович підвівся. Зважуючи слова, опасливо радив:
— Гляди, схибнеш — лиха доскочиш! Козаки ж хоч і вагаються, а чума їх зна, куди потягнуть. Про ці справи нині балакати не з усяким можна... Молодих зовсім зрозуміти не можна, немов зажмурки живуть. Один відступив, інший зостався. Важке життя! Не життя, а потемки.
— Не сумнівайся, свате! — поблажливо посміхався Мирон Григорович.— Я навмання не скажу. Люди — як вівці: куди баран, туди й уся отара. Ось і треба показати їм стежку. Очі на цю власть відкрити треба. Хмари не буде — грім не вдарить. Я козакам прямо кажу: повстати треба. Чутка є? ніби вони наказ видали — всіх козаків перевести. Про це як треба розуміти?
У Мирона Григоровича крізь ластовиння х проступала краска;
— Забрали! Ну, що Ж воно буде, Прокоповичу? Подейкують, розстріли почались. Яке це життя? Диви, як зрушилося все за ці роки! Гасу немад, сірників — теж, самими цукерками Мохов напослідок торгував... А посіви ? Супроти колишнього скільки сіють ? Коней перевели. У мене ось забрали, в іншого... Забирати всі вміють, а розводити хто буде? У нас раніше, я ще парубкував, вісімдесят шість коней було. Пам'ятаєш, мабуть? Скакуни були, хоч калмика здоганяй! Рудий з лисиною був у нас тоді. Я ним зайців топтав. Виїду засідлавши в степ, підійму зайця в бур'янах і на сто сажнів не відпущу — стопчу конем. Як зараз пам'ятаю. — На обличчі Мирона Григоровича майнула гаряча усмішка. — Виїхав ото до вітряків, дивлюсь — за$ць курить просто на мене. Виправився я до нього, він — круть, та з гори, та через Дін... На масляній діялось. Сніг на Доні позметало вітром, слизота. Розігнавсь я за тим зайцем, кінь підсковзнувся, вдарився з усіх ніг—і голови не підвів. Затрусилось усе на мені. Зняв з нього сідло, прибігаю до хати. "Тату, кінь вбився підо мною! За зайцем гнав" — "А догнав ? " — "Ні" — "Сідлай вороного, дожени, бісів син!" Ото часи були!.. Жили — кохались козачки. Кінь убився — не жалко, а треба зайця догнати. Коневі сотня ціна, а зайцеві гривеник... Бх, що там балакати!
Від свата Пантелей Прокопович пішов розгублений ще гірше, наскрізь отр дний тривогою та смутком. Тепер уже почував у всій повноті, що якісь інші, ворожі йому сили, почали заправляти життям. Якщо раніше правив він господарством і вів життя, як гарно виїждженого коня на перегонах з перешконами, то тепер життя несло його немов оскаженілий, вмилений кінь, і він вже не правив ним, а безвільно метлявся на його хиткій хребтині і робив жалюгідні зусилля не впасти.
Імла нависла над майбутнім. У тумані прожитого маячить минуле. Чи давно ж був Мирон Григорович найба-гатшим хозяїном в околиці ? Але останні три роки сточили його міць. Порозходились геть наймити, вдев'ятеро змен-
Шився посів, за Тйк ЇЯ за п'яно знецінені гроші пішли З двору воли й коні. Було все наче уві сні. І прийшло, як текучий туман над Доном. Самий лише дім з фігурним балконом та вилинялими різьбленими карнизами зостався пам'яткою. Дочасно висвітлила сивина лисячу рудизну кор-шунівської бороди, перекинулась на скроні і оселилася там, спочатку — як сибірець на супесі — пучками, а потім пересилила рудий колір і стала на скронях повновладно солона сивина; і вже тіснячи, віднімаючи по волосині, владала надлоб'ям. Та й у самому Миронові Григоровичу люто боролись дві ці сили: бунтувала руда кров, гнала на працю, спонукувала сіяти, будувати повітки, лагодити інвентар, багатіти; але все частіше наверталась жура—"Ні до чого — наживати. Пропаде!" —фарбувала все в білий мертвотний колір байдужості. Страшні у своїй бридоті п'ясті рук не хапались, як перше, за молоток або ручну пилку, а без-дільно лежали на колінях, ворушачи спотвореними працею, брудними пальцями. Старість привело лихоліття. І стала осоружною земля. На весні йшов до неї, як до нелюбої жінки,. за звичкою, з обов'язку. І наживав без радості і втрачав без колишнього жалю... Забрали червоні коней, — він і знаку не показав. А два роки тому за дурницю, за полукіпок, столочений волами, мало не запоров вилащі жінку. "Хапав Коршунов та й наївся, назад пре в нього", — казали про нього сусіди.