— Певне, благородного звання чоловіки 3 мереживом носять. Та про мене! Носи, — сонно почухуючись, відповів Петро.
Справа ця його не дуже цікавила. Але наступними днями лягав він поруч жінки, вже з опаскою відсуваючись, з мимовільною пошаною та неспокоєм дивлячись на мережива, боячись і легесенько доторкнутись до них і відчуваючи якесь відчуження від Дарки. До білизни він так і не звик. На третю ніч, озлившись, рішучо зажадав:
— Скидай к чорту штани свої! Негоже їх бабі носити, і вони зовсім не баб'ячі. Лежиш, як пані! Аж мовби чужа в них.
Вранці встав він раніш від Дарки. Покашлюючи й суплячись, спробував приміряти панталони на собі. Довго й
насторожено дивився на зав'язки, на мереживо і на свої солі, нижче колін волохаті ноги. Повернувся і, несподівано побачивши в дзеркалі свій відбиток з пишними складками назаді, плюнув, чортихнувсь, по ведмедячи поліз з широченних халош. Великим пальцем ноги заплутався в мереживі, мало не впав на скриню і, вже розлютившись всерйоз, розірвав зав'язки, визволивсь. Дарка сонно спитала:
— Ти чого?
Петро ображено змовчав, сопучи й часто попльовуючи, а панталони, невідомо на яку стать зшиті, Дарка того ж таки дня, зітхаючи, поскладала до скрині (там лежало ще чимало речей, котрим усі жінки не могли знайти вжитку). Складні речі ці мали згодом перешити на ліфчики. Але спідниці Дарка використала; були вони невідомо для чого короткі, але хитра володілиця надгачала зверху так, щоб нижня спідниця була довша від довгої верхньої, щоб вид-нілось на півчетверті мереживо. І почала Дарка, замітати голландським мереживом долівку...
Ось і тепер, вирушаючи з чоловіком у гостину, була вона вдягнена багато й пишно. Під дінською, облямованою поріччям кожушанкою і мереживо спідньої виднілось, і верхня, вовняна, була добротна й нова, щоб зрозуміла фомінська жінка, котра вилізла з грязі в князі, що Дарка не проста козачка, а, як би там не було, офіцерша.
Петро помахував батогом, цмокав губами. Жеребна ко-бильчина з облізлою спиною підтюпцем бігла накоченою дорогою, по Доні.
До Рубежина приїхали в обіди. Фомін справді був дома. Вій зустрів Петра гарно, посадовив його за стіл, посміхнувся в рудуваті вуси, коли батько його приніс з Петрових саней, запущених іне м, обсипаний сінною потертю глек.
— Ти чого, односуме, і очей не показуєш, — казав Фомін протяжно, приємним баском, скоса поглядаючи на Дарку широкопоставленими блакитними очима женолюба, і поважно закручував вуса.
— Сам зна$ш, Якове Юхимовичу, частини йшли, час серйозний...
— Та воно так. Жінко! Ти б нам огірків, капустки, рибки дінської сушеної.
В тісній хаті було жарко натоплено. На печі лежали діти: схожий на батька хлопчик, з такими ж блакитними, широкими в поставі очима, і дівчинка. Хильнувши, Петро приступив до справи.
— Подейкують по хуторах, ніби чеки приїхали, добираються до козаків.
— Трибунал П'ятнадцятої Інзенської дивізії до. Вешен-ської приїхав. Ну, то, й що? Тобі що до того?
— Як же, Якове Юхимовичу, самі знайте, — офіцер лічусь. З мене й офіцер, можна сказати — сама слава.
— Ну, то й що?
Фомін почував себе господарем становища. Хміль зробив його самовпевненим і хвастовитим. Він усе прибирав поважної постаті, погладжуючи вуса, дивився спід лоба, владно.
Розкусивши його, Петро прикинувся сиротою, принижено й підлесливо посміхався, але з "ви" непомітно перейшов на "ти".
—— Разом служили з тобою. Лихого про мене ти не можеш сказати. Чи я ж був коли проти ? Зроду ні! Хай бог скараз, я завжди стояв за козаків!
— Ми значмо. Ти, Петре Пантелейовичу, не сумнівайся.
Ми всіх наскрізь вивчили. Тебе не займуть. А до декого ми доберемось. Декого візьмемо за карк. Тут багацько гадів засіло. Зостались, а самі — собі на умі. Зброю ховають... Ти ж віддав свою? Га? *
Фомін так враз перейшов від повільної мови до натиску, що Цетро на хвилину розгубивсь, кров помітно кинулась йому до обличчя.
— Ти ж здав? Ну, чого ж ти? — напосідав Фомін, перехиляючись через стіл.
— Здав, звичайно, Якове Юхимовичу, ти не подумай.., я з щирою душею.
— ІЗ щирою ? Значмо ми вас ... Сам тутешній, — він п'яно підморгнув, розімнув плоскозубий великий рот. — Із заможним козаком однією рукою ручкайся, а в другій ножа держи, а то вгатить... Собаки! Відвертих немалі Я бачив чимало людей. Зрадники! Але ти не бійсь, тебе не займуть. Слово — оливо.
Дарка закушувала холодцем, з гречності майже не їла хліба. Її запопадливо частувала господиня.
Поїхав Петро вже надвечір, обнадіяний і веселий.
Вирядивши Петра, Пантелей Прокопович пішов навідати свата Коршунова. Він був у нього перед приходом червоних. Луківна збирала тоді Митька в дорогу, в господі була метушня, безлад. Пантелей Прокопович пішов, відчувши себе зайвим. А цього разу вирішив піти дізнатись, чи все гаразд, та до речі пожуритися вкупі про часи, що настали,
Дошкутильгав він на той куток хутора не швидко. Постарілий, уже без кількох зубів, дід Гришака зустрів його у дворі. Була неділя, і він вирядився до церкви на вечірню. Пантелей Прокопович аж поточився, на свата глянувши: під розхристаною шубою в того виднілися всі хрести та регалії за турецьку війну, червоні петлички визивно сяли на стоячому комірі старовинного мундира, по старечому обвислі шаравари з лампасами були акуратно заправлені в білі панчохи, а на голові по самісінькі воскові великі вуха, насунутий картуз З кокардою.
— Що ти, дідусю 1 Сватоньку, та чи ти при розумі V Та хто ж під цю пору хрести носить, кокарду ?
— Га? — Дід Гришака приставив до вуха долоню.
— Я, соколику, вірою-правдою своєму білому цареві служив. А власть ця не від бога. Я їх за владу не признаю. Я Олександрові-цареві присягав, а мужикам Я не прися-
— Кокарду, кажу, здійми! Хрести скинь! Заарештують тебе за таке. При радянській владі не можна, закон забо-ронл$.
гав, такечки! — Дід Гришака пожував бляклими губами, витер зелену цвітінь вусів і тикнув костуром в напрямку до будинку. — Ти до Мирона, чи що ? Він дома. А Матюшку вирядили ми у відступ. Захисти його, царице небесна!.. А твої, зостались V Га ? То ж бо й §... Ось вони які козачки пішли ! Наказному, либонь, присягали. Війську скрута зайшла, а вони зостались при жінках.,. Наталя жива-здо-рова V