— Метка ти стала...
— Яка вже §.
— Значить — ні?
— Ні, не піду. Ні.
— Ну, бувай здорова. — Степан підвівся, нікчемно повертів у руках браслет і знову поклав його на стіл.— Надумаєшся, тоді сповісти.
Оксана провожала його до воріт. Довго дивилась, як спід коліс вихоплюється курява, вкриває широкі Степанові плечі.
Бороли її лихі сльози. Вона рідко схлипувала, невиразно думаючи про те, що не збулось, — оплакуючи своє, знов за вітром пущене, життя. Після того, як дізналась, що Євгенові вона більш не потрібна, почувши про поворот чоловіка, вирішила піти до нього, щоб знову зібрати по шматочку щастя, якого не було... З цим вирішенням ждала Степана.
Але побачила його приниженого, покірного, — і чорна гордість, що не дозволяла їй, покинутій, зоставатися в Ягідному, стала в ній руба. Непідвладна їй, лиха воля направляла слова її й вчинки. Згадала пережиту кривду, все згадала, що зазнала від цього чоловіка, від великих залізних рук, і, сама не бажаючи розриву, в душі жахаючись з того, що робила, задихалась у болючих словах: "Ні, не піду до тебе. Ні".
Ще раз потяглась поглядом у слід за тарантасом, що все віддалявсь. Степан, помахуючи батогом, ховався за бузковим пружком невисокого придорожного полину.
Другого дня Оксана, діставши розрахунок, зібрала пожитки. Прощаючись ‘з Євгеном, сплакнула:
— Не згадуйте лихом, Євгене Миколайовичу.
— Ну, що ти, люба!.. Спасибі тобі за все.
Голос його, прикриваючи збентеження, звучав удавано-весело.
І пішла. Над вечір була на хуторі Татарському.
Степан зустрів Оксану біля воріт.
— Прийшла? — спитав він посміхаючись. — На зовсім? Можна сподіватись, що більш не підеш?
— Не піду, — просто відповіла Оксана, із стиснутим
серцем оглядаючи напівзруйнований курінь та подвір'я, буйно заросле лебедою й чорним бур'яном.
VIII
Неподалеку від станції Дурновської Вешенський полк вперше зайшов у бій з частинами червоногвардійців, що відступали.
Сотня під командою Григорія Мелехова під полудень
зайняла невеличкий, здичавіло зарослий левадами хутір.
Григорій спішив козаків у вогкуватому затінку верб, біля
струмка, що промив через хутір неглибокий ярок. Десь
поблизу з чорної хлипкої землі, булькаючи, били джерела.
Вода була льодова; її пожадливо пили козаки, черпаючи
кашкетами, і потім, задоволено покрехтуючи, натягали їх
на пітні голови. Над хутором, зомлілим від спеки, стрімко
стало сонце. Земля розпеклась, обгорнута полуденною
млою. Трави й листя верб, оббризкані отруйливо гарячим
промінням, в'яло поникли, а біля струмка, в затінку верб
важка громадилась прохолода, пишно зеленіли лопухи і
ще якісь, виплекані мочаровим грунтом, буйні трави; в
невеличких заводах пожаданою дівочою усмішкою сяла
/
ряска; десь за поворотом плюскались у воді й ляскали крилами качки. Коні, хропучи, тяглись до води, з чваканням ступаючи по багнистій грязі, рвали з рук поводи й забридали на середину струмка, каламутячи воду та розшукуючи губами свіжішу цівку. З відкопилених губів їх гарячий вітер зривав буйні алмазні краплі. Знявся сірчаний запах розвороченої мулистої землі, твані, гіркий і солодкий дух змитого й зіпрілого коріння верб.
Тільки но козаки полягали в лопухах з балачками та
куревом,-повернувся роз'їзд* Слово "червоні" МИТТічУ під.
кинуло людей з землі. Затягали попруги і знову йшли до струмка, наливали фляжки, пили і, мабуть, кожний думав: "Чи доведеться ще попити такої води, — світлої, як дитяча сльоза"...
По дорозі переїхали через струмок, спинились.
За хутором, по сіро-піскуватому чорнобилистому погор-бові, з верству відстані, посувалась ворожа розвідка. Бісім вершників сторожко з'їздили до хутора.
— Ми їх заберемо! Дозволиш? — спитав Митько Коршунов Григорія.
Він кружним шляхом виїхав із півзводом за хутір; але розвідка, виявивши козаків, повернула назад.
Годину перегодя, коли підійшли дві інші кінні сотні полку, виступили. Роз'їзди донесли, що червоні, силою приблизно на тисячу багнетів, ідуть їм назустріч. Сотні вешенців втратили зв'язок з 33 лансько-Буканівським полком, що йшов праворуч, а все ж вирішили дати бій. Переваливши через узгірок, спішились. Коноводи звели коней у розлогий видолинок, що спадав до хутора. Десь праворуч зітнулись розвідки. Завзято зататакав ручний кулемет.
Незабаром показались рідкі цепи червоних. Григорій розгорнув свою сотню при вершині видолинку. Козаки лягли на гребінь схилу, порослого гривастим дрібним чагарником. Спід приземкуватої дикої яблуньки Григорій дивився в бінокль на далекі цепи противника. Йому виразно видно було, як йшли перші два цепи а за ними, серед бурих незібраних валів скошеного хліба, розверталася в цеп чорна похідна колона.
І його, і козаків вразило те, що поперед першим цепом високим білим конем їхав вершник, — видимо командир. І перед другою розетрильнею поодинці йшло двод. І третю повів командир, а поруч нього замайорив прапор. Полотнище червоніло на брудножовтому фоні стерні малюсінькою кров'янистою краплиною.
— У них комісари попереду! — крикнув один з козаків.
— О! Оце по геройськи! — захоплено зареготався Митько Коршунов.
— Диви, хлопці! Ось вони які, червоні!
Майже вся сотня підвелась трохи, перегукуючись. Над очима щитами від сонця повисли долоні. Балачки вщухли.
1 величава, сувора тиша, що смерті передуй покірно й м'яко, як хмарна тінь, лягла над степом та видолинком.
Григорій дивився назад. За попелясто*сизим островом верб, обіч хутора бугрилась колихлива курява: друга сотня на рисях ішла супротивникові у фланг. Бал а поки* що маскувала просування сотні, але верстви за чотири балка розвилком виповзала на бугор, і Григорій в думці відзначав відстань і час, коли сотня зможе вирівнятися З флангом.
— Ляга-а-ай ! — скомандував Григорій, круто повертаючись, ховаючи бінокль у чехол.
Він підійшов до свого цепу. Обличчя козаків, багрово-масляні й чорні від спеки та куряви, повертались до нього. Козаки, ззираючись, лягали. Після команди: "Приготуйсь!"— хижо заклацали затвори. Григорієві згори видно було самі лиш розкарячені ноги, верхи кашкетів та спини у видублених курявою гімнастерках, з мокрими від поту жалобками й лопатками.
Козаки розповзались, шукаючи прикриття, вибираючи зручніші місця. Деякі пробували шаблями рити черству землю.