У Степана рожевіли вилиці, у спущених світлих очах спалахували й гасли злісно — тоскні вогники. Ложкою черпав з олив'яної миски кисляк, стримуючи дрож у руці. Питання ронив з обдуманою нехапливістю:
— Кажеш, хвалилась Оксана життям?
— Ще б пак! Так жити кожна душа не проти.
— Про мене питалася?
— Авжеж! Побіліла вся, як сказала, що ви прийшли.
Повечерявши, вийшов Степан на затравілий двір.
Бистропливом прийшли й згасли короткі серпневі присмерки. У вогкуватій прохолоді ночі настирливо стукотіли барабани віялок та різкі голоси. Під жовтим плямистим місяцем у звичайній метушні бились люди: віяли намолочені за день ворохи хліба, перевозили до комор зерно. Гарячим терпким духом свіжовимолоченої пшениці та полов'яної куряви обгортало хутір. Десь біля плацу стукотіла парова молотарка, гавкали собаки. На дальніх токах тягучка точилася пісня. Від Дону тягло прісною вогкістю.
Степан прихиливсь до тину і довго дививсь на текуче стрем'я Дону, що виднілося через вулицю, на вогнисту звивисту стежку, навскоси протоптану місяцем. Дрібні, кучеряві жмури вились за течією. На тім боці Дону дрімотні покоїлись тополі. Смуток тихо й владно обгорнув Степана.
На світанку йшов дощ, та після сходу сонця хмари розійшлись, і години за дві тільки затужавіле над коліями груддя присохлої грязі нагадувало про негоду.
Вранці Степан прикотив до Ягідного. Хвилюючись, прив'язав коня біля воріт, різво-незграбне пішов до челядні.
Просторий, у вигорілій траві двір пустував. Біля стайні у гної порпались кури. На зваленому тині топтався вороний, як грак, півень. Скликаючи курей, він удавав, що дзьобад червоних бедзиків, які лазили на тину. Розгла-ділі хорти лежали в холодку під каретником. Шестеро чорно — сорокатих куцих цуценят, зваливши матір, молоденьку суку — первістку, впираючись ноженятками, ссали, відтягаючи в'ялі сірі соски. На тіневім боці залізного даху панського будинку глянцем лежала роса.
Степан, уважно оглядаючись, увійшов до челядні, спитався в гладкої куховарки:
— Можу я бачити Оксану?
— А ви хто такий ? — поцікавилась та, витираючи пітне рябе обличчя завіскою.
— Вам це байдуже. Оксана де буде?
— У пана. Почекайте.
Степан сів, жестом страшної втоми поклав на коліна капелюх. Куховарка засовувала в піч чавуни, грюкала рогачами, не звертаючи увагу на гостя. В кухні стояв кислий запах сняженого сиру та хмелин. Мухи чорним розсипом укривали комін печі, стіни, обсіяний борошном стіл. Степан, напружуючись, вслухався, ждав. Зн&й°мий Звук Оксаниної ходи неначе пхнув його з лави. Він підвівся, упустивши з колін капелюх.
Оксана увійшла, несучи стопку тарілок. Обличчя її змертвіло, затіпались куточки пухлих губів. Вона спинилась, безпорадно притискаючи до грудей тарілки, не зводячи із Степана зляканих очей. А потім якось схопилася З місця, швидко підійшла до столу, спорожнила руки.
— Здоров!
Степан дихав поволі, глибоко, як уві сні, губи його розколювала напружена усмішка. Він мовчки, дивлячись уперед, простягав Оксані руку.
— В горницю до мене... — жестом запросила Оксана.
Капелюх Степан підіймав, як тягар; кров била йому
в голову, темніло в очах. Як тільки увійшли до Оксани-
ної кімнати й посідали, розділені столиком, Оксана, облизуючи пересохлі губи, із стогоном спитала:
— Звідки ти взявся ?..
Степан невиразно й неприродно весело, по п'яному махнув рукою. З губів його все ще не сходила та самісінька усмішка радості й болю.
— З полону... Прийшов до тебе, Оксано...
Він якось безглуздо заметушивсь, схопивсь, дістав з кишені невеличкий пакуночок і, жадно зриваючи з нього ганчірку, не владаючи тремтячими пальцями, витяг срібного дамського годинника, браслет та каблучку з дешевим блакитним камінцем. Все це він простягав їй на спітнілій долоні, а вона очей не зводила з чужого їй обличчя, спотвореного приниженою усмішкою.
— Візьми, тобі беріг... Жили вкупі...
— Нащо воно мені? Стривай...—шепотіли Оксанини змертвілі губи.
— Візьми... не ображай... Дурість нашу кидати треба...
Затуляючись рукою, Оксана підвелась, підійшла до лежанки.
— Казали, загинув ти...
— А ти б рада була?
Вона не відповіла; вя"е спокійніше розглядаючи чоловіка свого, від голови до ніг, безцільно обсмикала складки старанно вигладженої спідниці. Заклавши руки за спину, сказала:
— Анікущину жінку ти прислав ?.. Казала, що кличеш до себе... жити...
— Підеш? — перебив Степан.
— Ні, — голос Оксани зазвучав сухо. — Ні, не піду.
— Чом так?
— Відвикла, та й пізненько трохи... Пізно.
— А я ось хочу на хазяйство стати. З Німеччини йшов — думав, і там жив, — про це не кидав думати... Як же, Оксано, ти будеш ? Григорій покинув... Чи ти
іншого нажила ? Чув, ніби з панським сином... Правда?
Щоки Оксани пекучо, до сліз, що проступили під повіками обтяжених соромом очей, крила кров.
— Живу тепер з ним. Правда.
— Я не докоряючи, — злякався Степан. — Я до того кажу, що, може, ти сво§ життя не вирішила? Йому ти не надовго потрібна, балощі... Ось зморшки в тебе під очима... Адже кине, набриднеш ти йому, прожене. Куди прихилишся? Наймичкою не набридло бути? Дивись сама... Я грошей привіз. Кінчиться війна, справно житимемо. Сподівався, зійдемось ми... Я за старе забути хочу...
— Про що ж ти раніше думав, любий друже, Степане? — З веселими сльозами, здригаючись, заговорила Оксана і відірвалась від лежанки, щільно підійшла до столу.— Про що раніше думав, коли життя мо§ молоде впрах затолочив? Ти мене до Гришки пхнув... Ти мені серце висушив... Та чи пам'ятаєш ти, що зо мною зробив ?
— Я не рахуватися прийшов... Ти... звідки знадш? Я, може, про це зболівся ввесь. Моя е, я друге життя прожив, згадуючи... — Степан довго роздивлявся на свої, кинуті на стіл, руки, слова в'язав поволі, неначе викорчовуючи їх з рота.— Думав про тебе. .. Серце кров'ю запеклось... Вдень і вночі з думки не сходила... Я жив там з удовою, німкенею ... добре жив — і кинув... Потягло додому. . .
— Тихого життя покортіло?—люто рухаючи ніздрями, питала Оксана.— Господарювати хочеш? Надісь, діток хочепі мати, жінку, щоб обпирала тебе, годувала й поїла ? — І негарно, темно посміхнулась. — Ні вже, хай бог боронить! Стара я, зморшки он розглядів... І дітей родити розучилась. В полюбовницях пробуваю, а полюбовницям мати їх не заведено... Чи потрібна ж отака ?