— Сідайте до нас, папа! Кучер, рушай. А, діду Сашко, кдоров ! Живий ? На мод місце сідайте, тату, а я ось поруч зучера вмощуся.
Старий сів поруч Ольги, хусткою витер вуса і стримано, З удаваною жвавістю оглянув сина.
— Ну як, друже?
— Дуясе вже я радий вам 1
— Інвалід, кажеш?
'— Що ж вдідш? Інвалід.
Батько з удаваною бадьорістю поглядав на Євгена, намагаючись за суворістю потаїти вираз жалощів, уникаючи дивитись на порожній, заткнутий за пояс, зелений рукав мундира.
— Нічого, звик. — вген поворушив плечем.
— Звичайно, звикнеш, — захапався старий, — аби голова була ціла. Аджеж із щитом... а? Чи як? Із щитом, кажу, прибув. І навіть із взятою в полон прекрасною бранкою?
6|вген любувався вишуканою, трохи застарілою галантністю батька, очима питався в Ольги: "Ну, як старий?" —; і по жвавій усмішці, по теплі, що зігріло ЇЙ очі, без слів Зрозумів, що батько їй сподобався.
Сірі напіврисисті коні шибко несли коляску з узвозу. З горба завіднились будівлі, зелена розметана грива левади, дім, що білів стінами, клени, що заступили вікна
— Гарно ж як! Ах, гарно! — поправішала Ольга.
Від двору, високо підскакуючи, неслись чорні хорти. Вони оточили коляску. Позаду дід Сашко ляснув батогом одного, що плигав у дрожки, крикнув запально:
— Під колесо лізеш, диявол! Геть!
(~вген сидів спиною до коней; коні зрідка пофуркували, дрібні бризки вітер відносив назад, кропив ними його шию.
Він посміхався, дивлячись на батька, Ольгу, дорогу, вистелену колосками, на горбок, що, поволі підносячись, заступав далекий гребінь і горизонт.
— Глушина яка! І як тихо...
Ольга усмішкою проводила круків, що мовчазно летіли над дорогою, кущі полинку й буркуну, що бігли геть назад...
— Нас вийшлиг зустрічати. — Пан помружив очі.
— Хто?
— Челядь.
вген, оглянувшись, ще не розрізняючи облич, відчув в одній з жінок Оксану, густо почервонів. Він сподівався, що обличчя Оксанине буде позначене хвилюванням, та, коли коляска, різво шарудячи, порівнялась з воротами, він здро-жом у серці глянув праворуч і побачив Оксану, —— його
Ы
вразило обличчя її, стримано — веселе, усміхнене. Йому наче тягар упав з пліч, він заспокоївся, кивнув на привітання.
— Яка порочна врода! Хто це?.. Визивно гарна, правда ж? — Ольга захопленими очима показала на Оксану.
Але Євгенові вернулася мужність; спокійно й холодно погодивсь:
— Так, гарна жінка. Це наша покоївка.
Присутність Ольги позначалася на всьому в домі. Старий пан, що раніше цілими днями ходив по домі в нічній сорочці та теплих плетених підштаниках, наказав, витягти із скринь пропахлі нафталіном сурдути та генеральські, на випуст, штани. Раніше неохайний у всьому, що стосувалось його персони, тепер кричав на Оксану за якусь там малюсіньку брижку на випрасуваній білизні і робив страшні очі, коли вона подавала йому вранці невичищені чоботи. Він посвіжішав, приємно дивуючи око Євгена глянсом неодмінно виголених щок.
Оксана, наче передчуваючи лихо, пильнувала догодити молодій господині, була запобігливо-покірна та над міру прислужлива. Ликера з шкури пнулася, щоб добріший зварити обід, і перевершувала саму себе щодо винайдення особливо приємних на смак соусів та підлев. Навіть діда Сашка, занепалого й різко постарілого, зачепив згубний вплив перемін, що відбувалися в Ягідному. Якось зустрів його пан біля ганку, оглянув всього від голови до ніг і зловісно поманив пальцем.
— Ти що ж це, сучий син ? А ? — Пан страшно повів очима. — В якому в тебе вигляді штани?А?
— А в якому! — зухвало відказав дід Сашко, але сам був злегка збентежений і надзвичайним допросом, і тремтячим голосом хазяїна.
— В господі молода жінка, а ти, хаме, ти мене на той світ загнати хочеш ?! Чом матню не застібаєш, цап смердючий? Ну?!
Брудні пальці діда Сашка, діткнувшись шіріньки, майнули по довгій низці ядерних гудзиків, як по клапанах беззвучної гармошки. Він хотів ще щось презухвале сказати хазяї нові, але той, як замолоду, тупнув ногою, та так, що на гостроносому, старовинного фасону, чоботі підошва вищирилась, — гаркнув :
— До стайні! Марш! Ликеру заставлю окропом тебе пошпарити! Грязь ізшкреби з себе, кінське бидло!
б вген відпочивав, блукав з рушницею по суходіллі, біля викошених просищ стріляв куріпок. Одне гнітило його : справа з Оксаною. Та якось увечері батько покликав Євгена до себе; опасливо поглядаючи на двері й уникаючи Зустрітись очима, заговорив:
— Я, чи бачиш... Ти вибачиш мені втручання в твої особисті справи. Але я хочу знати, як ти гада ці вчинити З Оксаною?
Похапливістю, з якою почав закурювати, 6|вген виявив себе. Він знову, як і в день приїзду, спалахнув і, почуваючи, що червоні , почервонів ще гірше.
— Не знаю.. . Просто не знаю... — щиро признався він.
Старий значущо сказав:
— А я знаю. Іди й зараз же побалакай з нею. Запропонуй їй грошей, відчіпного, — тут він посміхнувся в кінчик вуса,— попрохай виїхати. Ми знайдемо ще когось.
вген зараз же пішов до челядні.
Оксана, стоячи спиною до дверей, місила тісто. На спині н, з помітним жолобом посередині, ворушились лопатки. На смуглих повних руках, з закасаними по лікоть рукавами, грали м'язи, б вген подивився на її шию у великих кільцях пухнастого волосся, сказав:
— Я попрошу вас, Оксано, на хвилинку.
Вона жваво повернулась, намагаючись надати своєму прояснілому обличчю виразу прислужливості та байдужості. Але 6(вген помітив, як тремтіли її пальці, спускаючи рукава.
— Я зараз. — Метнула лякливий погляд на куховарку і, не в силі перемогти радість, пішла до Євгена із щасливою благальною усмішкою.
На ганку він сказав їй:
— Підемо в сад. Побалакати треба.
— Ходімо, — зрадувано й покірно погодилась вона, думаючи, що це початок старих відносин.
По дорозі б вген півголосом питав:
— Ти зна ш, нащо я тебе покликав?
Вона, посміхаючись в темряьі, схопила його руку, ‘ але він ривком звільнив її, і Оксана збагнула все. Спинилась.
— Чого ви хотіли, 6$вгене Миколайовичу? Далі я не піду.
— Гаразд. Ми можемо побалакати й тут. Нас ніхто не чу$...— бівген поспішав, плутаючись в незримій сіті слів.— Ти повинна зрозуміти мене. Тепер я не можу з тобою, як раніше... Я не можу жити з тобою... Ти розумієш? Адже тепер я одружений, і, як чесна людина, не можу чинити підлоту. Совість не дозволяв... — казав він, болісно соромлячись своїх виспренних слів.