Тільки за обідом Листницький як слід розглядів господиню. І в ладній фігурі її, і в обличчі була та гаснуча, пересвічена краса, якою неяскраво світиться жінка, що прожила тридіяту осінь. Але в насмішкуватих, холоднуватих очах, в рухах, вона ще зберігала невитрачений запас молодості. Обличчя її, з м'якими, привабливими
49
Тгзхий Дія
в своїй неправильності рисами, було, мабуть, щонайзвичай-нісіньке. Лише один контраст різко впадав в око: тонкі смаглявочервоні потріскані жаркі губи, які бувають тільки в чорних ланок півдня, біляві брови та шкіра щік, що просвічувала рожево. Вона охоче сміялась, але в усмішці,, що оголяла вузькі, дрібні, наче зрізані зуби, світилося щось завчене. Низький голос її був приглушений і бідний на відтінки. Листницькому, що два місяці не бачив жінок, за винятком змизканих сестер, вона здавалась перебільшено гарною. Він дивився на горду в поставі голову Ольги Миколаївни, обтяжену вузлом волосся, відповідав не до ладу й незабаром, пославшись на втому, пішов до відведеної йому кімнати.
... І от потяглись дні, солодкі й тоскні. Потім Лист-ницький побожно перебирав їх у пам'яті, а тоді він мучився по хлоп'ячому, нерозважливо й безглуздо. Голубина пара Горчакових всамотнювалась, уникала його. З кімнати, суміжної з їх спальнею, перевели його до наріжної, вимовляючись ремонтом, про який Горчаков говорив, покусуючи вус, зберігаючи на помолоділому, виголеному обличчі усміхнену серйозність. ЛистницькиЛ свідомий був, що стісняв друга, але перейти до знайомих чомусь не хотів. Цілісінькі дні валявся він під яблунею, в оранжево-куря-ному холодку, читаючи газети, наспіх надруковані на поганій обгортковім папері, засинаючи важким, невідсвіжним сном. Млосну нудьгу поділяв З НИМ красун пойнтер, шоколадної в білих крапинах масті. Він мовчазно ревнував господаря до дружини, йшов до Листницького, лягав, зітхаючи, з ним поруч, і той, погладжуючи його, проч тливо шепотів:
Мечтай, мечтай ... Все уже и тусклей
Ты смотришь золотистыми глазами...
З любов'ю перебирав усі збережені в пам'яті запаши й густі, як чебрецевий мед, бунінські рядки. І знов засинав.
Ольга Миколаївна чуттям, властивим лише жінці, розпізнала настрої, що тяготили його. Стримана перше, вона стала нестриманіша в поводженні з ним. Якось, повертаючись увечері з міського саду, вони йшли вдвох (Горчакова спинили при вході знайомі офіцери Марківського полку). Листницький вів Ольгу Миколаївну під руку, тривожив її, міцно притискаючи її лікоть до себе.
— Чого ви так дивитись ? — спитала вона, посміхаючись.
В низькому голосі її Лис тни іькому причулись грайливі,
ВИЗИВНІ нотки. Тільки тому він і ризикнув козирнути меланхолічною строфою (ці дні змагала його поезія, і думки, мов бджоли, несли в щільники пам'яті чужий співучий біль). '
Він нахилив голову, посміхаючись шепнув:
И стройной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль И вижу берег очарованный И очарованную даль.
Вона тихенько звільнила свою руку, сказала повеселілим голосом:
— Євгене Миколайовичу, я в достатній мірі... Я не можу не бачити того, як ви до мене ставитесь... I вам не сором? Чекайте! Чекайте! Я вас уявляла трохи... іншим. Та от, покиньмо це. Ато якось і недосказано, і нечесно... Я — поганий об'єкт для подібних експериментів. Позалицятись вам закортіло? Ну, так от давайте дружніх відносин не поривати, а дурниці покиньте. Я ж не "прекрасна незнайомка". Зрозуміло? Гаразд? Давайте вашу руку!
Листницький удав благородне обурення, але під кінець, не додержавши ролі, розреготався слідом за нею. Після того як їх наздогнав Горчаков, Ольга Миколаївна пожвавішала й повеселішала ще дужче, але Листницький примовк і аж до самісінького дому подумки жорстоко глузував З себе.
> Ольга Миколаївна, при всьому своєму розумі, щиро вірила в те, що після ці§ї розмови вони стануть друзями.
Зовні Листницький піддержував у ній цю певність, але в душі майже зненавидів її, і за кілька днів, спіймавши себе на болізному вишукуванні негативних рис у характері й зовнішності Ольги, зрозумів, що стоїть на грані справжнього великого почуття.
Минали дні відпустки, залишаючи в свідомості непере-шумований осад.
Добровольча армія, що відпочила й була поповнена, готувалась завдавати ударів; центробіжні сили тягли її на Кубань. Незабаром Горчаков і Листницький покинули Новочеркаськ.
Ольга провожала їх. Чорна шовкова сукня підкреслювала її неяскраву красу. Вона посміхалась заплаканими ‘очима, негарно опухлі губи надавали її обличчю хвилюючо-зворуш-ливого дитячого виразу. Такою вона і впечаталась у пам'яті Листницького. І він довго й старанно зберігав у спогадах серед крові й бруду пережитого її світлий, нетьмянливий образ, прибираючи його ореолом недосяжності та поклоніння.
У червні Добровольча армія вже втяглась у бої. У найпершому ж бої ротмістрові Горчакову уламком тридюймового набою розвернуло нутрощі. Його витягли з роз-стрільні. Годину згодом, він, лежачи на фурманці, стікаючи кров'ю й сечею, казав Листницькому:
— Я не думаю, що умру... Мені от зараз операцію зроблять... Хлороформу, кажуть, немад... Не варто вмирати. Як ти гадаєш?.. Але на всякий випадок... Бувши при ясному розумі і т. д... Євгене, не покинь Льолю... Ні в мене, ні в неї рідні нема§... Ти — чесний і славний ... Одружись з нею ... Не хочеш?. ..
Він дивився на 6}вгена з благанням і ненавистю, щоки його, синіючи неголеною порослю, тремтіли... Він бережно притискав до живота закаляні кров'ю й землею долоні, говорив, злизуючи з губів рожевий піт:
— Обіцяєш? Не покинь її... якщо тебе осьтакечки ж не прикрасять... російські солдатики. Обіцяєш ? Вона —
гарна жінка... — і ввесь негарно скривився. — тургенівська жінка . .. Тепер таких немад... Обіцяєш? Мовчиш?
— Обіцяю.
— Ну. і йди к чорту!.. Прощай !..
Він вчепився в руку Листницького тремтливим потиском, а потім незграбним, розпачливим рухом потяг його до себе і, тремтячи від зусилля, підводячи мокру голову, притисся до руки Листницького засмаглими губами. Хапаючись, накриваючи полою шинелі голову, відвернувся, і збентежний Листницький мельки побачив холодний дрож на його губах, сіру вологу смугу на щоці.