— Тимошо, кинь! Тимонюшко! Ох, Тимошо!.. Та не треба ж!.. Не зв'язуйся!.. Вб'ють вони тебе!.. —: плакала, ламаючи руки, негарна схудла жіночка розбуялого козака.
Але він, підвівшись на бричці на ввесь зріст, ще довго вимахував синьоблискучим лезом, не підпускав до брички дружинників, хрипко матюкався, скажено поводив очима. "О-дій— ди !.. Зарубаю!" По чорно смаглявому обличчі його ходили корчі,шд довгими жовтуватими вусами скипала піняста слина, блакитнуваті білки все дужче наливались кров'ю...
Його насилу обеззброїли, звалили, зв'язали. Войовничість завзятого козачка пояснювалася просто: у бричці понишпог рили і найшли розпочатий відровий глек міцнющого са могону — первака...
У провулку утворився завіз. Так щільно стиснулись вози, що треба було випрягати волів і коней, руками вивозити гарби до мосту. Хляпали, ламались дишла й голоблі, люто звискували коні, воли, обліплені сліпнями, не слухаючи хазяйських окликів, ошалівши з нуду, лізли на тини. Лайка, крик, ляскання батогів, жіноче голосіння ще довго лунали біля мосту. Задні підводи там, де можна було розминутись, повернули назад, знову виїхали на шлях, щоб з-їхати до Дону на Базках.
Заарештованих дезертирів направили під конвоям на Базки, та як усі вони були озброєні, то конвой не зміг їх удержати. Зараз же за мостом між конвойними і конвойованими, вчинилася, бійка. Трохи згодом дружинники повернулись назад, а дезертири організованим порядком самі пішли до Вешенської.
Прохора Зикова теж затримали на Громку. Він пред'явив відпускного папірця, виданого Григоріям МелехОвим, і його пропустили, не чинячи перешкоди.
Вже надвечір він приїхав на Базки. Тисячі підвід, що присунули з чирських хуторів, загатили всі вулиці й провулки. Біля Дону творилось щось несказанне.— Біженці застановили возами ввесь берег на протязі двох верств. Тисяч п'ятдесят народу ждали переправи, розсипавшись у лісі.
Проти Вешенської пороном переправляли батареї, штаби, військове майно. Піхоту перекидали маленькими човнами. Десятки їх снувалися на Доні, перевозячи по три-чотири чоловіка. Біля саімсінької води, коло гірпстані скипав дикий тиск. А кінноти, що лишилася в ар'єргарді, .все ще не було. З Чира по старому доносився гуркіт гарматних пострілів, і ще різкіше, виразніше відчувався терпкий, згірклий запах гару.
Переправа йшла до світанку. Годині о дванадцятій вночі лідійшли перші кінні сотні. Вдосвіта вони повинні були почати переправу.
-Прохір З.иков, дізнавшись про те, що кінні частинні дивізії ще н& прибули, вирішив діждатися своф сотні на Базках. Насилу провів він коня за повід поміж возами, .щільно збитими до горожі Базківської лікарні, не розсідлуючи прив'язав до полудрабка чиєїсь гарби, розгнуздав, а сам —пішов поміж возами шукати знайомих.
Біля дамби здаля побачив Оксану Астахову. Вона йшла до Дону, притискуючи до грудей невеличкого клунка, накинувши наспашки теплу кофту. Яскрава краса її, що в очі впадала, привернула увагу піхотинців, які стовпились на березі. Вони казали їй щось соромицьке, на спітнілих закурених обличчях їх в усмішках біло спалахулали зуби, чути було смачний регіт та ігогокання. Рослий біловолосий козак у непідперезаній сорочці та збитій на потилицю папасі ззаду обняв її, доторкнувся губами до смуглої точеної шиї. Прохір бачив, як Оксана різко відштовхнула козака, щось неголосно сказала йому, хижо оскіривши рот. Навкруги зареготалися, а козак скинув папаху, хрипко пробасив: "Ех, тітонько! Та хоч разок!"
Оксана прискорила ходу, пройшла повз Прохора. На повних губах її тремтіла презирлива усмішка. Прохір не оклик-
_ "н* _ _
нув и, він нишпорив у натовпі очима, шукав хуторян. Помалу посуваючись між возами, що мертво попростягали до нього голоблі й дишла, почув п'яні голоси, сміх. Під гарбою на розстеленій ряднині сиділо тро§ дідів. Між ногами в одного з них стояла цеберка з самогоном.. Підпилі діди по черзі-черпали самогон мідним кухлем, зробленим з гарматної гільзи, пили, закусювали сушеною ри--бою. Гострий запах самогону і солонкуватий душок про-
: риби змусили зголоднілого Прохора спинитись.
— Служивий 1 Випий з нами за все гарне І — звернувся до нього один з дідів.
Прохір не заставив себе упрохувати, сів, перехристився, посміхаючись узяв з рук гостинного діда кухля із солодко пахнучим самогоном.
— Пий, поки живий! Ось чабачком закуси. Дідами не треба, хлопче, гребувати. Діди — народ кибетливий! Вам, молодим, ще вчитись у нас треба, як життя провадити і... ну, і як горілочку пити, — гугнявив другий дідок проваленим носом та оголеною до ясен верхньою губою.
Прохір вигоїв, опасливо косячись на безносого діда. Між другим і третім кухлем не стерпів, спитав:
— Прогуляв носа, діду?
— Ні — і — і, голубе ! Це від застуди. Ще змалку дуже від засутдп хворав, через це й попсувався.
— А я, було, погрішив на тебе, думаю: чи не від поганої ото хвороби ніс осів? Щоб не набратись отогодса-зна-чого, — щиро признався Прохір.
Заспокоєний дідовим запевненням, він жадібно Припав губами до кухля і вяге без опаски й передиху випив його до дна.
— Пропадає яшття! Як тут не зап'єш? — горлав хазяїн самогону, кремезний і здоровий дід. — Ось привіз я двісті пудів пшениці, а з тисячу кинув дома. П'ять пар волів пригнав, і доведеться все це тут кинути, а вже через Дін не потягнеш за собою! Все моє нажите пропадає! Пісень співати хочу! Гуляй, станичники! — Старий побагровів, очі його пойнялись сльозами.
— Не репетуй, Трохиме Івановичу! Москва, вона сльозам не вірить. Живі будемо — ще наживемо ! — умовляв гугнявий дід приятеля.
— Та як же мені не репетувати?! — із скривленими від сліз обличчям підіймав голос дід. — Хліб пропадає! Воли повиздихають ! Курінь спалять червоні! Сина восени вбили! Як можна мені не репетувати? Для кого наживав? За літо десять сорочок, бувало, зіпріють на плечах від поту, а зараз остаюся голий і босий... Пий!
Іїрохір під розмову з*їв широкого, як пічна заслінка, чабака, випив сім кухлів самогону, до того набрався, що на превелику силу став на ноги.
— Служивий! Обороно наша! Хочеш коневі твоєму зерна дам ? Скільки хочеш ?
— Мішок, — байдужий до всього навколо, бурмотнув Прохір.